На початку вересня у Львові відбулася дуже важлива конференція на тему «Збройні сили України: історія та сучасність». Про загальний перебіг конференції та порушену проблематику повідомляла львівська преса, називаючи прізвища прелегентів та теми їх доповідей. Але, як виглядає, обійдено увагою одну дуже важну проблему, а саме забезпечення армійським частинам духовної опіки з урахуванням того, що військові сили України будуть поліконфесійними. Справа ця на недалеку перспективу є важлива, тому варто присвятити їй трохи зосередженої уваги. Не будемо входити в глибини нашої історії в пошуках прикладів, бо там небагато можемо знайти інформації, яка потверджувала б існування в княжих чи козацьких часах якоїсь окремої духовної інституції в складі військових формацій. Розгляньмо часи, ближчі нам історично — часи Першої і Другої світових воєн. В цих бо війнах Українські Збройні Сили чи то як окремі національні військові з’єднання в складі державних армій (легіон Січових Стрільців, дивізія «Галичина»), чи як збройні сили Української Держави (УГА, Армія УHP), а навіть окремі людські одиниці в австрійському чи пізніше польському війську, ми мали забезпечену духовну опіку згідно своїх віровизнаневих потреб. Очевидно, тема ця широка і при грунтовному опрацюванні могла би вилитись, напевно, в солідну і дуже цікаву монографію. Але тут візьмемо тільки часи українського стрілецтва, отже роки 1914-1920. Породжене духом української стихії, формувалося воно в лоні імперських збройних сил Австро-Угорщини, з конечности приймаючи існуючу і зобов’язуючу структуру військових формацій та їх службові устави, але вже «зукраїнізовані». В цьому аспекті не були винятком справи польового душпастирства або капелянства. В складі австро-угорської армії ціла духовна інституція мала назву «Фельдвікаріят», якою управляв польовий римо-католицький єпископ, що був представником Церкви при імперському Міністерстві військових справ. Йому підлягали «фельдсуперіори», які знаходились при штабах окремих армій. В їх підпорядкуванні були найнижчі польові духовні чини — «фельдкурати». Крім того, були ще капеляни при військових шпиталях. Отже, структура духовної інституції в армійських частинах відповідала менш-більш адміністративному поділові Церкви взагалі: єпископат — деканати — парафії. Українців, що відбували чинну службу в цісарській армії, духовно опікувались українські греко-католицькі капеляни «фельдкурати», що адміністративно були в підчиненні римо-католицького єпископа, але в канонічних питаннях підпорядковувались греко-католицьким єпископам тих єпархій, з яких вони походили. Референтом для українського греко-католицького воєнного духівництва при польовому вікаріяті був о. д-р М. Нагорнянський. Всі капеляни носили військову форму, мали чини капітана або майора, але без відзнак і носили нагрудний хрест.
З утворенням легіону УСС першим його головним капеляном став декан з Яворова о. Андрій Пшепюрський. А після проголошення ЗУНР — о. Микола Їжак. Зважаючи на воєнні обставини, капеляни тимчасово діяли на правнім законодавстві бувшої Австрійської імперії. Та вже 1 січня 1919 р. при Державному Секретаріяті Військових Справ був покликаний до життя вищий духовний орган, що називався Преподобництво. При Начальній Команді Українських Військ було створене Зарядче Преподобництво. При армійських формаціях існувало Польове Преподобництво. Права і обов’язки, а також однострій військових духовників були чітко реґляментовані відповідними правними розпорядженнями, підписаними головним Преподобником о. Миколою їжаком, а деякі також — і Державним Секретарем Військових Справ Дмитром Вітовським.
Згідно з тими документами в обов’язки капеляна, крім суто душпастирських обов’язків, входили: ведення метрик і точний облік всіх поляглих в бою або померлих у військових шпиталях вояків УГА та ворожих армій незалежно від їх конфесійної приналежности, а також ведення точного обліку стрілецьких могил і додержування всіх приписів воєнних похоронів, уділювання воякам спеціяльних збірних розгрішень перед боєм, коли вже не було часу на нормальну сповідь, і багато іншого. Випущені були спеціяльні «молитовники жовніра» з молитвами, достосованими до страшного військового «ремесла» в тих грізних роках. Кількість українських греко-католицьких капелянів в час Першої світової війни і визвольних змагань доходила до сотні, то збільшуючи, то зменшуючи свій кількісний склад в межах 10-15 чоловік. Отже, якщо загально прийнято вважати, що кількість вояків УГА складала 100 тис. осіб, то виходить, що один польовий духовник приходився на 1,000 стрільців. В мирний час така кількість вірних складає (або складала) нормальну галицьку парафію.
Окремо варто згадати, що для заспокоєння духовних потреб православних українців з Буковини в австрійській армії були православні священики. Права і обов’язки їх були такі самі, як і греко-католицьких, з тою різницею, що канонічно вони залежали від румунських православних митрополитів у Чернівцях.
Мало даних маємо про інституцію польових духовних у тих часах на Великій Україні. Відомо тільки, що першими православними священиками у відроджуваних в 1917 р. збройних силах України були оо. П. Пащевський, М. Маринич, А. Матеюк. В Армії УНР головними духовними були о. А. Матеюк, а пізніше о. П. Пащевський, який, як митрофорний протоієрей, в 1920 р. очолив новоутворену Головну Управу Військового Духовенства. Невідомо, кому підлягали православні польові духовники в питаннях канонічних, оскільки ні УАПЦ, ні іншої української православної деномінації тоді ще не існувало. Головним духовником в Армії УНР для греко-католиків був о. В. Кузьма. В кінці визвольних змагань митрополит А. Шептицький призначив генеральним вікарієм УГА о. В. Лабу.
В час проголошення та існування Закарпатської України 1938-1939 pp. головним капеляном військових з’єднань «Карпатської Січі» в Хусті був о. С. Сабол, ЧСВВ, до речі, знаний перед війною поет, що писав під псевдонімом «Зореслав». Під час Другої світової війни в дивізії «Галичина» та інших військових частинах було 19 капелянів, на чолі яких стояв генеральний вікарій о. В. Лаба.
Покищо невідомі нам імена тих священиків, які виконували душпастирську працю безпосередньо в бойових з’єднаннях УПА. Відомо, що для заспокоєння своїх духовних потреб вояки УПА в основному користувались послугами парафіяльних священиків з найближчих місцевостей, що вимагало пильної конспірації. Треба сказати, що виконуючи душпастирську працю серед вояків у час війни і в час спокою, український священик ділив з ними долю і недолю їхнього щоденного суворого життя.
У мирний час він був опікуном і порадником, а то й захисником кривдженого нераз старшиною неписьменного жовніра, подавав розраду в години духовного заломлення, а в час війни — впоював бойового духа після перших воєнних неуспіхів. Переходив з ними Збруч, хворів і умирав на тиф, терпів у таборах для полонених, словом, всі вигоди, жорстокості та страхи, що їх несе з собою всяка війна, не оминали українського капеляна. Так, наприклад, помер на тиф у Жмеринці за Збручем в 1919 р. перший капелян УГА о. М. Їжак, в тому ж році від тифу померли о. П. Кашуба у Вінниці, о. Г. Ковч у Старо-Константинові, о. д-р П. Колтун і о. І. Косович у Гнівані, о. І. Кипріян, що попав був у російський полон, помер 1934 р. в Сибірі… Багато, багато інших, відданих українській справі душпастирів також загинуло.
Розстріляний був більшовиками православний священик о. М. Маринич, денікінцями — о. А. Матеюк, а також інші, що служили в армії УНР.
В новітній історії один тільки раз польові духовники-українці носили військові однострої українських збройних сил. А в більшості вони носили однострої армій, які були окупаційними на Україні. І це було особливо упокорююче і болюче для патріотичного і свідомого українського духовенства.
Настав час, коли Україна проголосила себе Самостійною Державою і для оборони своїх прав і території творить собі гаранта в особі Українських Збройних Сил. З Божою поміччю, волею окремих державних мужів і стратегів Українські Збройні Сили забезпечать їм спокійне і мирне життя в народів вольних колі — на всі часи. Крім суто військових складових частин Української Армії, в ній мусить бути також надконфесійна або міжконфесійна інституція польового душпастирства. Як вона буде називатися і яка буде її структура — це вже інше питання. Стаття ця не вичерпує теми і тим більше не є інструкцією, що і як робити, але тут подано історичні приклади з недавнього минулого українського капелянства. Вони в якійсь мірі дають нам певні вказівки щодо його форм і традицій, які можна би використати при розробці нового.
На закінчення треба сказати, що військове душпастирство існує у всіх арміях світу за винятком комуністичних країн. Українські Збройні Сили не повинні бути винятком.
Іван Гречко Голова Львівського Клюбу греко-католицької інтелігенції
Львів, вересень 1991 р.
