УКЦ в XX. ст.
Двадцяте століття принесло Українській Католицькій Церкві жахливе переслідування з одного боку, та духове скріплення і розвиток з другого. Переслідування нашої Церкви — її ієрархії, духовенства і вірних — можна порівняти до переслідування перших християн, а може воно ще й страшніше, бо методи нищення людини удосконалено. Арешти, вивози, вбивства, усування з праці, розділювання родин, запроторювання до психічних заведень — все це практикують уже багато десяток років вороги Бога і Церкви на живому тілі українських християн. Все таки ці жорстокості царської чи червоної Росії не знищили нашої Церкви, а, навпаки, скріпили її. Ми бачимо, що Боже Провидіння провадить її вперед, не до загибелі, а до розквіту.
У цьому столітті Боже Провидіння поставило двох великих мужів при кермі нашої Церкви — митрополита Андрея і його наступника Йосифа. Вони вивели нашу Церкву з галицької землі у широкий світ, і вона почала показувати свою питому вагу в житті цілої Вселенської Церкви, знову стала міжнародним чинником.
У першій половині нашого століття Українська Церква в краю складалася з окремих єпархій, що підлягали прямо відповідній декастерії Апостольської Столиці, хоч деякі з них і перебували в рамцях однієї церковної провінції. А в діяспорі, наприклад у ЗСА, її не хотіли навіть признати, як окрему одиницю на лоні Католицької Церкви, довго не хотіли дати їй свого єпископа, а коли й дали, то підпорядкували його юрисдикції латинських єпископів; треба було років, щоб це змінилося.
У другій половині XX ст. ситуація зміняється. На батьківщині страшне спустошення Церкви. У діяспорі — розвиток тієї Церкви у нові екзархати, єпархії, митрополії. Хай це буде тільки формальний ріст, але все таки це дальший поступ вперед.
У 1963 р. приїздить з заслання Митрополит Йосиф, і наша Церква знову оживає. За ним привертають гідність Верховного Архиєпископа, патріярхо-рівного, він розпочинає акцію збирання розпорошених дітей Києво-Галицької Церкви, якої він, як галицький митрополит, є правним спадкоємцем. Розпочинаються змагання за піднесення Києво-Галицької Митрополії до патріярхальної гідности. Починаються змагання за здобуття повної помісности для нашої Церкви, себто: оформлення власної адміністраційної автономії у виді синодального правління, до якого належали б єпархії в краю та в діяспорі, та пізнання і привернення києво-галицької богословсько-релігійної спадщини для всіх членів тієї Церкви, розкинених по всьому світові. У 1975 р. Блаженніший Йосиф приймає титул патріярха Києво-Галицького і всієї Руси.
Як бачимо з повищого короткого огляду, Українська Католицька Церква іде вперед, не зважаючи на труднощі від чужих і своїх, і здобуває нові позиції.
Стан УКЦ під сучасну пору
Як представляється наша Церква під сучасну пору? Яка її ситуація?
а) Наша Церква оформлена від 1975 р. «де факто» в патріярхаті на чолі з патріярхом. «Де юре» маємо верховне архиєпископство на чолі з верховним архиєпископом.
б) Від березня 1980 р. нашою Церквою управляє синод єпископів, себто вона вступила на шлях синодального управління так, як це є в звичаї усіх східніх Церков. Архиєпископські синоди відбувалися в нас уже й перед тим, але їх Апостольська Столиця не признавала за такі.
в) У нашій Церкві діє тепер закон (юс віджене) «Клері Санктітаті», що зобов’язує всі східні Церкви від 25 березня-1958 р. та який є частиною східнього канонічного права. Східня Комісія опрацьовує в Римі нове канонічне право для східніх католицьких Церков, яке заступить, коли буде готове й прийняте, право, що тепер нас зобов’язує.
Стан De lure і De Facto
Розгляньмо коротко повищі справи, а це дасть нам відповідь на поставлене питання: Яка ситуація нашої Церкви під сучасну пору?
Згідно з діючим канонічним правом наша Церква оформлена в верховному архиєпископстві на чолі з верховним архиєпископом. В Католицькій Церкві існує тільки одно верховне архиєпископство, українське, а інші східні Церкви — олександрійська, мелхітська, сирійська, маронітська, вірменська, і халдейська — завершені патріярхальною структурою. У православній Церкві існує Патріярхальний верховний архиєпископ в Атенах (Греція) і на Кипрі. На основі тепер діючого закону «Клєрі Санктітаті» патріярх має дещо більші права ніж верховний архиєпископ, але на основі «Декрету про Східні Католицькі Церкви» верховний архиєпископ має усі патріярші права, отже нема жадної юрисдикційної різниці між верховним архиєпископом і патріярхом. Різниця між ними зводиться тільки до помести, прецеденції, себто передування в ранзі. Це ситуація de iure.
Для нас, наша Церква оформлена в Києво-Галицькому Патріярхаті від 1975 року, коли Блаженніший Йосиф прийняв титул патріярха. Це ситуація «де факто». На жаль, не всі наші владики й духовні, а то й миряни признають цей факт. Деякі явно боряться проти свого рідного патріярха, інші роблять це потаємно. Брак однозгідности серед нас самих дуже нам шкодить. Папи досі відмовлялися формально визнати український Патріярхат, одначе ми постійно старалися і далі стараємося про визнання цього патріярхату Апостольською Столицею, бо маємо на це моральне право. Хоч сьогодні Апостольська Столиця ще не визнає існування українського патріярхату, це не означає, що вона його не визнає у майбутньому. Тому ми постійно пригадуємо своїм і чужим про наші змагання й аспірації.
Тут треба вияснити ще одну справу. Серед нас є переконання, що з хвилиною визнання українського патріярхату Апостольською Столицею, буде автоматично розв’язана справа юрисдикції патріярха над усіма вірними в цілому світі. Так воно не є. Згідно з діючим канонічним правом, юрисдикція східнього патріярха ограничується тільки до його історичної території, в нашому випадку до галицької провінції. Отже східній патріярх має територіяльну, а не персональну юрисдикцію. Епархії та єпископи, що перебувають поза історичною територією патріярхату чи верховного архиєпископства, є тільки прилучені до нього («агрегаті»), але залежать прямо від Риму.
Значення Надзвичайного Синоду: три аспекти
Після приїзду Блаженнішого Йосифа до Риму в 1963 p., він визнав зібрання нашого єпископату синодами, згідно з традицією східніх Церков. Спочатку наші владики брали участь у тих синодах, з яких епохальним був IV-ий Архиєпископський Синод у Римі в 1969 p., бо на ньому винесено багато постанов, які повинні б зобов’язувати всі наші єпархії та екзархати. На жаль, Східня Конгрегація, а то й державний секретаріят почали забороняти нашим єпископам приїздити на синод до Риму. Остання така заборона мала місце в 1974 p., коли Блаженніший скликав Постійний Синод, а Конгрегація заборонила його членам взяти в ньому участь. Від того часу не було жадних синодів. Щойно після смерти Папи Павла VI Блаженніший скликав синодальні наради в листопаді 1978 р. в справі ювілею 1000-ліття хрещення Руси, опісля знову в вересні 1979 р. їх обережно названо синодальними нарадами. Тим разом спротиву з боку курії не було, мабуть з уваги на нову поставу Папи Івана Павла II до нашої Церкви.
У березні 1980 р. Святіший Отець скликав, за порозумінням з Блаженнішим Патріярхом Йосифом, Надзвичайний Синод під своїм проводом для вибору коадютора для Блаженнішого. Синод відбувся в Римі, єпископи вибрали коадьютора, а папа затвердив їхній вибір. Дальші синоди має скликувати Патріярх Йосиф за згодою папи. Яке значення тієї події?
При її оцінці треба розглянути три справи: 1) Фактом є, що відбувся синод українського єпископату, значить постала інституція, яка має управляти нашою Церквою. Досі нам відмовляли того права, досі приходили заборони відбувати синоди. Тепер ситуація змінилася і Українська Католицька Церква прийняла синодальну структуру за благословенням Апостольської Столиці, чи радше, Вселенського Архиєрея. Не зважаючи на деякі ограничення, це справа, що має для нас історичне значення, бо ми осягнули те, за що боролися. Отже це крок уперед у житті нашої Церкви.
Наші владики одержали тепер деякі помісні права. Від їх постави й рішень буде залежати, чи вони використають дані їм права, чи затратять їх. Одним з таких прав, це право на вибір єпископів. Отже доля нашої Церкви залежить, тепер у першу чергу, від них самих.
Синоди можна порівняти до парляменту: на них обговорюють справи, аналізують їх, опісля рішають більшістю голосів. Ніхто посторонній не може наказувати, що робити, ні як голосувати. Рішають самі члени синоду і є дуже сумнівним, щоб папа не затвердив рішень більшости єпископів. Треба одначе, завважити, що наші єпископи ще не призвичаєні управляти церквою синодальним, себто парляментарним способом. Воно забере трохи часу, поки вони не ввійдуть у нову систему, не призвичаються до неї, не зрозуміють вповні своїх прав, своєї сили своєї власної відповідальности за життя нашої Церкви. Бо донедавна їм давали готові інструкції, а тепер треба самому рішати і відповідати за це рішення.
Першим завданням нашого єпископату є оформити т. зв. Постійний Синод, що складається з 5 єпископів і який управляє Церквою в часі між пленарними синодами всіх єпископів. Згідно з канонічним правом, до Постійного Синоду належать: патріярх, два найстарші хіротонією єпископи, один назначений патріярхом і один вибраний єпископами. (На жаль пропозицію патріярха Йосифа покликати Постійний Синод Папа Іван Павло II в останньому часі відхилив. Редакція). Факт, що відбувся синод єпископів Української Католицької Церкви, визнаний столицею св. Петра, це беззаперечний позитив в історії нашої Церкви.
Коли йде про іменування нових єпископів для діяспори, то східній синод має право вибрати «терно» трьох кандидатів, з яких Папа вибере одного. Очевидно все це відноситься не тільки до українців, але й до всіх східніх патріярхів. Досі ми не мали навіть такого права на основі діючого закону, зн. наш синод не міг навіть подавати 3 кандидатів на опорожнений престіл, бо він в очах права не існував; епарха чи екзарха іменувала виключно Східня Коцґреґація, і часом робила це дуже брутально. Від березня 1980 р. наша Церква зрівняна в правах з іншими східніми патріярхами, і синод наших владик має право вибирати 3 кандидатів на опорожений єпископський престіл і подавати їх до затвердження Святішому Отцеві. Якби воно не було, це таки крок уперед.
Друга справа, що її треба підкреслити при обговорюванні події з днів 24-27 березня 1980 p., це рішення забезпечити наслідство на Галицькому чи там Львівському престолі. Коли Галичину зайняли більшовики в 1939 p., Митрополит Андрей, беручи до уваги свій вік, здоров’я, і грізну політичну ситуацію, забезпечив наслідство по собі на галицькому митрополичому престолі, пропонуючи і одержуючи згоду Вселенського Архиєрея, І щоб висвятити свого коадьютора і наслідника в особі ректора Богословської Академії у Львові, о. Йосифа Сліпого. Після смерти Митрополита Андрея, архиєпископ Йосиф став автоматично галицьким митрополитом.
Тепер ситуація подібна. Блаженніший Патріярх Йосиф зближається до 90-го року життя. Його бажанням було забезпечити наслідство на галицькому патріяршому престолі. І це сталося за згодою Святішого Отця. Донедавна це було б неможливим з уваги на «східню політику» Ватикану, який числився з т.зв. дійсністю, отже брав до уваги насильну ліквідацію нашої Церкви в 1945/46 pp. і напевно не мав наміру обсадити галицький престіл на випадок смерти теперішнього первоієрарха, патріярха Йосифа. Престіл був би залишився осиротілий.
Рішення дати Патріярхові Йосифові коадьютора з правом наслідства виразно вказує на те, що в очах Ватикану Українська Католицька Церква не перестала існувати в Україні, що вона існує далі і що має право існувати. Це важний і далекойдучий наслідок того рішення. І це явне заперечення дотеперішньої східньої політики, принайменше в деяких її аспектах. Рішення, щоб синод вибрав коадьютора, а папа його потвердив, а не, щоб папа іменував його прямо, як було досі, це теж доказ зміни наставлення Апостольської Столиці до нашої Церкви. Рішення папи обсадити львівський престіл це другий позитивний наслідок подій з березня 1980 р. в Римі.
Третя справа, яку треба проаналізувати при оцінці Надзвичайного Синоду, це особова обсада посту коадьютора з правом наслідства для Блаж. Йосифа. Для деякої частини нашої спільноти вибір Митрополита Любачівського не зовсім сприємливий. Подається такі арґументи: архиєпископ Мирослав не мав жадної відповідальної і незалежної душпастирстької позиції, поки став філядельфійським митрополитом; не мав достаточного досвіду, як епархіяльний єпископ, коли став коадютором; ніколи не вияснив задовільно своєї позиції, як голови української митрополії в ЗСА, себто свого відношення до українства; ніколи теж не вияснив свого кредо чи свого відношення до справи змагання за Патріярхат УКЦ, зокрема свого відношення до Патріярха Йосифа, його церковної лінії. Деякі його вислови, наприклад під час інсталяції на митрополичий престіл у Філядельфії, чи у відомому інтерв’ю в Канаді, таки сильно схвилювали й занепокоїли український загал. Отже вибір митр. Любачівського викликав широку реакцію в українській спільноті, починаючи від здивування, почерез розчарування і занепокоєння, аж до найглибшої тривоги.
Моя думка в цій справі така: а) Архиєпископ Мирослав не поставився ще позитивно до справ, що нас хвилюють і турбують, але не зробив ще нічого такого, що могло б привести українську спільноту до розпачу, б) Особова обсада якогось посту не є вічна. Треба відрізнити особу від інституції, і не легковажити інституції через особу, яка нам не підходить, в) Треба ще пождати і дати змогу Кир Мирославові вияснити всеціло свою ідеологію, а зокрема своє відношення і погляди на такі справи, як: спадщина Києво-Галицької митрополії і його участь в ній; продовжування церковної лінії Патріярха Йосифа відносно справ Української Церкви і патріярхату; надбання Патріярха Йосифа, зокрема Український Католицький Університет; відношення до українства — української мови і культури; відношення до мирян і їх ролі в Церкві.
Ще час вияснити всі ці справи для заспокоєння українських мирян у цілому світі, ще можна стати таким душпастирем душ, як цього вимагає хвилина та історія, ще можна стати гідним наслідником такого велетня як Митрополит Андрей і евентуальним наслідником другого велетня, Патріярха Йосифа.
Бути коадьютором Блаженнішого Йосифа означає становити «одність з Верховим Архиєпископом», як каже перша частина відомої номінаційної буллі та «бути учасником його прав і обов’язків». «Крім того у виконанні завдання коадьютора, каже далі та сама булля, поступай за радами Верховного Арихиєпископа». Вказівки ясні і недвозначні! Коли ж додати до того слова Папи Івана Павла II, звернені до нього у часі його хіротонії в Сикстинській каплиці, де Святіший Отець сказав: «Ви є спадкоємцем і сторожем величної традиції, яка є заразом католицька і українська», — тоді стає зовсім ясним, яким владикою і для кого архиєпископ Любачівський має бути згідно з волею Святішого Отця, Патріярха Йосифа і українського народу.
Для деякої частини української спільноти особова обсада посту коадьютора не є позитивом. Коли навіть це так оцінити, то все таки залишаються незаперечним фактом дві перші позитивні події з березня 1980 p., а саме: відбуття синоду і рішення забезпечити наслідство на галицькому престолі. Отже Надзвичайний Синод, в загальному, це позитивна історична подія в житті Української Католицької Церкви.
Східне канонічне право: Сучасний стан і нова кодифікація
У нашій Церкві діє тепер та частина східнього канонічного права, яку називаємо коротко «Клері Санктітаті», від Моту пропріо Папи Пія XII тієї самої назви. Декрет про «Східні Католицькі Церкви,» прийнятий ІІ-им Ватиканським Собором 21 листопада 1964 p., а який обов’язує нас на основі рішення Патріярха Йосифа від 25 березня чи 7 квітня 1965 р, припинив працю над кодифікацією східнього канонічного права, бо треба було достосувати його до змін, які приніс Вселенський Собор.
У Римі діє від 1972 р. «Комісія для ревізії східнього кодексу канонічного права», що має остаточно оформити канонічне право для східніх Церков. Її членами є деякі українські владики і духовні, а заступником президента є єп. Мирослав Марусин (про це ближче в «Дзвонах», ч. 1-2, 1980). Однією з найважніших проблем, яку ця Кодифікаційна Комісія має зредагувати, є юрисдикція східнього патріярха чи верховного архиєпископа, в нашому випадку юрисдикція над усіма українцями в цілій діяспорі. Це основна справа, бо це справа душпастирської влади над цілою Церквою. Само визнання українського патріярхату не розв’язало б автоматично тієї проблеми. Вона існує не тільки в нас, але і в усіх східніх католицьких патріярхатах, які, подібно як і ми, змагаються за знесення територіяльної, а впровадження персональної юрисдикції патріярха над своїми вірними в діяспорі.
Так як тепер стоїть справа, Комісія бажає зберегти принцип територіяльної юрисдикції східнього патріярха чи верховного архиєпископа, так як він виложений в «Клері Санктітаті.» Це значить, що за цим проектом патріярх чи верховний архиєпископ матиме повну юрисдикцію тільки на своїй історичній території, у випадку нашої Церкви тільки в Галичині. Єпископи, що діють у діяспорі є прилучені до єпископату даної помісної Церкви чи обряду, але вони залежні прямо від Риму. Вони беруть участь у синодах даної помісної Церкви, і це все.
З цим треба буде боротися. Поки ця справа не буде розв’язана, ні верховний архиєпископ, ні патріярх не матиме прямої юрисдикції над вірними свого обряду в діяспорі. Цей закон дуже нелогічний і несправедливий, бо він позбавляє нашу Церкву, як і всі східні Церкви, рівности в сім’ї помісних Церков, частин Вселенської Церкви та можливости росту поза своєю історичною територією, себто вона не має жадної іншої території для своєї місійної діяльности, як це має Латинська Церква. Слушно пише про це єпископ Василь Лостен (Нова Зоря з 17 серпня 1980):
«Українська Католицька Церква є тільки приєднана, а не підпорядкована західній Церкві. Українська Католицька Церква є з’єднана з католицькою Церквою через особу єпископа Риму, який є наслідником св. Петра. В наслідок того приєднання на рівних правах, Українська Католицька Церква не підлягає установам Римської Курії, тільки безпосередньо Папі, хоч Папа користується з послуг Священної Конгрегації для Східніх Церков та Секретаріяту Стану в виконуванні своїх обов’язків… Занехано погляд, що східні католицькі Церкви різняться від західньої Латинської Церкви лише обрядом… Згідно з тим помилковим поняттям вважалося, що Св. Конгрегація для Східньої Церкви керує частиною однієї і одинокої Церкви, а не більшим числом (Церков) суї юріс. Тепер це змінено: Вселенська Католицька Церква складається із Церков-членів, а саме Латинської Церкви і різних східніх католицьких Церков, які керують самі собою, а між ними Українська Католицька Церква щодо числа вірних стоїть на передовому місці.»
Якщо Латинська Церква має право мати свої епархії в цілому світі і не ограничується до, наприклад, європейської території, своєї історичної території, то таке саме право повинні мати і всі східні Церкви, в тому і українська. Бо вона рівна «Латинській Церкві, хоч чисельно менша. Ось чому закон про територіяльну юрисдикцію нелогічний і несправедливий.
Чи справа територіяльної юрисдикції східніх патріярхів або верховного архиєпископа стане законом, залежатиме від реакції українських та інших східніх владик на пропозицію Кодифікаційної Комісії зберегти принцип територіяльної юрисдикції. Тільки якщо реакція усіх східніх владик буде сильна і однозгідна в домаганні відкинути цей принцип, а впровадити принцип особистої юрисдикції, можна буде сподіватися зміни того принципу.
Продовження у наступному числі
* Ця доповідь була виголошена на Конгресі Мирян, 11 жовтня 1980 p., у Філядельфії і деяких Відділах Українського Патріярхального Товариства.
