(Закінчення)
Удалися ми до Ярослава, де мешкав український єпископ-помічник Григорій Лакота. Зголосилися до нього на авдієнцію, заявили, що втікаємо за благословенням Митрополита Андрея, просили прийняти нас на будь-яку душпастирську працю. Такою, зрештою, була рада Митрополита. Єпископ Лакота почав сердитися, сказав, що багато священиків з Перемишльської дієцезії перейшли вже з підбільшовицької зони на захід Сяну, що не може нас прийняти. Щоб не завдавати єпископові клопоту, ми його чемно перепросили і подякували, додаючи: «Будемо собі шукати іншої праці, так як нам на прощанні сказав Митрополит».
Подалися ми до Кракова. Тут уже існував Український Допомоговий Комітет, існував збірний пункт з кухнею для українських втікачів. Ми зареєструвалися в ньому, як тисячі інших, в тому числі й політичних в’язнів з різних польських в’язниць і концлаґерів. Добрі українські студенти з мого духовного стада — як Академічний Душпастир я бував у роках до війни в усіх університетських осередках — подбали для нас про приватну квартиру. Були ми «безробітними священиками». Харчувалися в спільній кухні для втікачів, мали дах над головою. Були щасливі. Зголосилися в пароха о. д-ра Павла Хруща і служили там в парафіяльній церкві св. Літургії.
Минали тижні. Мій приятель, о. Іван, не витримав такого бездільного життя. Попав у мелянхолію, затужив за Львовом, за св. Юром. Одного гарного дня забрав наплечник зі своїми речами і зник… Довідався я, що він покористувався вже наладнаним ОУН підпільним шляхом між обома зонами. Щасливо вернувся до св. Юра.
Десь з початком листопаду 1939 р,. за дорученням голови Українського Допомогового Комітету д-ра Горбового отримав я працю «дольтмечера» — мовного перекладача в шпиталі св. Лазаря, до якого німецька адміністрація долучила всі університетські клініки, переорганізовуючи в Кракові всю здоровозбірну службу, назвавши нову установу «Окрайніґте Штатліхе Кранкенанштальтен». В цій установі працював я майже до кінця червня 1941 p., коли став, як попередньо вже описано, полевим духовником. Моя праця в шпиталі не обмежувалася до дольтмечерства. Я мав нагоду віч-на-віч зустрінутися з людьми, здоровими і хворими, працівниками в адміністрації і медичною обслугою, професорами університету, лікарями, поляками, німцями, українцями. Я мав нагоду приглянутися людям на різних постах, між якими були чесні, працьовиті і лайдаки. Десяткам цих постатей міг би я присвятити свої спомини. Скажу коротко: я щасливий і дякую Господу Богу, що покликав мене на таку працю. Я збагатив свій життєвий досвід!
З початком грудня 1939 р. звернувся до мене проф. д-р Ганс Кох, євангелицький пастор з Кенігсбергу (Східня Прусія), колишній старшина УГА під командою полк. Євгена Коновальця, великий шанувальник Митрополита Андрея, мій знайомий із Зеленосвяточних поминок на стрілецьких могилах у Львові, на яких я виголошував заупокійні проповіді. Проф. Ганс Кох очолював т.зв. Переселенчу Комісію. Що якийсь час їздив до Львова, договорювався з більшовицькою владою про переселювання т.зв. фольксдойчів зі Східньої за демаркаційною лінією зони в Західню. Бажав проф. Ганс Кох переселитися також загроженим українцям. Тому просив мене зладити для нього листу осіб. На швидку руку назвав я з пам’яти ряд осіб, між ними о. прелата Леонтія Куницького і о. Івана Дурбака. Старання проф. Коха були успішними. О. прелата Куницького переселено до Відня, о. Дурбака до якоїсь місцевости на Шлеську, де всіх переселювали, провірювано здорових молодих мобілізовано до німецької армії. Атлетично збудованого о. Івана Дурбака провірено також. Фізично він був здоровий, знав німецьку та інші мови. З місця признано йому німецьке громадянство і вислано на працю до державного архіву у Кракові, де треба було знати різні мови. Я працював у шпиталі, о. Дурбак в архіві.
Як уже попередньо згадано, моє польове духівництво скінчилося восени 1941 p., коли Юрко Лопатинський і я вибули з української частини і знайшлися у Берліні. За поміччю доброго знайомого, Фрідріха Мідцельгауве, який вибув з нашої частини і став працівником в «Остміністеріюм», отримали ми фіктивну працю. Підпільно діяла в Берліні сітка ОУН. Її керівник утримував добрі традиційні контакти до японської амбасади в Берліні, тому ми були добре зорієнтовані в політичних і воєнних подіях. Мені вдалося отримати двотижневу відпустку, мимо заборони гестапо верталися на Україну, тільки до Кракова, щоб там — така була моя офіційна аргументація — зліквідувати своє мешкання на вул. Лобовській, яке я мусів несподівано залишити перед вибухом війни. Юркові Лопатинському сказав я відкрито, що до Берліну не вернуся, що буду добиватися до Львова. Пригадую, як Юрко зареаґував, крикнувши: «Ксьондзе, ти втічеш, а мене тут гестапо повісить!». Правда, його не повісили, але арештували, посадили у в’язницю в одиночку-келію і як дуже небезпечного в’язня закули у залізні пута. Їсти приносив йому арештований жид, Ауербах, який після війни очолив у Баварії товариство бувших в’язнів німецьких в’язниць і концентраційних таборів. Юрка Лопатинського перенесено з гестапівської в’язниці у Берліні до концтабору у Саксенгаузен. Звільнений разом з іншими українськими політичними в’язнями (Степан Бандера, Ярослав Стецько, Андрій Мельник, Тарас Бульба-Боровець) на вимогу українського підпілля, Юрко Лопатинський вернувся знову на Україну і включився в боєві лави УПА під командуванням Романа Шухевича. Його дальша доля відома. Похоронений в Бавнд-Бруку.
Був початок місяця травня 1942 р. Я виїхав з Берліну до Кракова, звідтіль до Варшави, з Варшави до Львова, все вже нелегально, тільки з залізничним білетом. Вдалося щасливо пройти всі контролі. У Львові було мені неможливо злегалізуватись. Перебрав мене під свою опіку Провідник ОУН Іван Климів-Леґенда (пізніше арештований і розстріляний ґестапом). Так став я «підпільником», робив те, що мені наказували, скитався, жив у підпільних хатах, багато писав у підпільному органі «Ідея і Чин». Та це вже мій життєвий шлях. А що ж сталося з моїм «наступником» у польовому духівництві? Він знайшовся на Білорусі, пережив там трагічну подію, коли під час несподіваного наскоку червоних партизан вбито 19 вояків української групи. Групу, очолювану полк. Побігущим, раптово відкомандовано з Білорусі до Львова. Поїзд зближався до Львова. Роман Шухевич, прочуваючи засідку, дав наказ вискакувати з вагонів і зникати. Більшість вояків послухала наказ, ледве кільканадцять, між ними полк. Побігущий і о. Дурбак, доїхали до Львова. Там їх перебрало гестапо і посадило у в’язницю на вул. Лонцького. На інтервенцію Українського Допомогового Комітету по кількох тижнях усіх звільнено.
Яка ж була моя несподіванка, коли одного дня в полудень, влітку 1943 p., на вул. Руській біля Дністра «напоровся» я на свого друга, о. Івана Дурбака. Обнялись, мовчки привітались, а він, знаючи, що я «підпільник», борзо «вистрілив»: «Івасю, не оповідай мені нічого, бо як мене ще раз арештують, все оповім». До зворушення був о. Дурбак щирою людиною. А втім хотілося порозмовляти, ми ж не бачилися від кінця червня 1941 p.! На вулиці розмовляти годі. Зайшли до знайомої родини Шепаровичів (інж. Роман Шепарович). Пані Шепарович привітала нас, як рідних, почала гостити смачним обідом. Не питалася, що робимо, де працюємо. Пощо їй знати? Такі були українські родини. З гостинности в них я нераз користав. Радо давали притулок підпільникам, наражуючи себе на небезпеку. Дякую тим українським родинам в імені всіх, кого вони пригорнули і так часто охоронили від небезпеки.
Розмовляли ми до пізнього вечора, тобто радше о. Іван Дурбак оповідав мені про своє польове духівництво і свої пригоди-переживання. Вперше схоплюю це на папір, щоб зберегти пам’ять про останнього польового духовника Української Групи в роках 1939-42. Була це моя остання зустріч зі своїм другом. Щойно при кінці сорокових років дійшли до мене скупі непевні чутки-вісті про дальшу долю о. Івана Дурбака. Після горезвісного «Львівського церковного Собору в березні 1946 р.» о. Дурбака «приєднано» до Російської Православної Церкви. Щоб затерти сліди свого минулого, о. Дурбак подався на парафію в Перегінську й околиці, далеко в Карпати. Там він пропав. За непровіреними вістками був розстріляний кагебівськими загонами за зв’язки з українськими повстанцями. Українська земля над рікою Лімницею в Карпатах пригорнула і схоронила його змучене земне тіло. Вічна тобі пам’ять, дорогий, незабутній друже Іване!
З хвилиною постання УПА в 1942 р. визвольна революційна боротьба на українських землях росла, збагачувалася досвідом несамовитими темпами. Відбувся III Надзвичайний Збір ОУН. Покликано до участи й мене, не члена ОУН, обрано навіть заступником голови Політичної Ради. Почалися організаційні підготови до створення загальнонаціонального керівного органу боротьби — роки 1943-44. У цьому часі довелося мені ще й одягнути на себе іншу професію.
Тим разом став я «дипломатом» (!). Нелегально, з нечуваними пригодами їздив і вів тайні перед німцями переговори з мадярами (Будапашт), румунами (Чернівці, Ясси і т.д.), з поляками (Львів).
Нарешті відбувся 1 Великий Збір Української Головної Визвольної Ради, на якому обрано мене одним з віцепрезидентів. Довелося бути ще й «політиком». На Зборі в липні 1944 р. виготовляли ми спільно основоположні документи. Універсал, Присяга Воїна УПА, програма і т.д. На всіх документах відбилася вже печать нової української Генерації зі східніх земель України, генерації, що виросла і виховалась в системі атеїзму. Були в цьому поколінні молоді, талановиті люди, українські патріоти. Назву тут хоч би одне ім’я — письменник Позачинюк. Включившись в революційну боротьбу, під релігійним оглядом залишалися вони в моїй оцінці радше агностиками, толерантними до релігійних переконань своїх братів із західніх українських земель, а не «воюючими атеїстами». В основоположних документах УПА («За що бореться УПА») та УГВР ніде немає згадки про Бога, в організаційній схемі УПА не було місця для польового духовника. Душпастирську обслугу віруючих вояків УПА сповняли місцеві душпастирі, де відбувалися воєнні операції УПА. Встановлення Свята УПА на празник Покрови наступило щойно пізніше. Встановлення цього празника — це поворот до давньої традиції українського воїнства.
Саме у зв’язку з таким правним станом основоположних актів УПА і УГВР довелося мені, віцепрезидентові УГВР, вирішувати одну справу. Я перебував в квартирі головного командира УПА-Захід Карпати полк. Олекси Гасина. Була це людина глибоко віруюча. В моїх очах це був християнський мрійник. Одного дня вояки УПА приводять до нас високого священика в студитській рясі. Не вірю своїм очам, це ж мій товариш з Богословської Академії, який після студій богословії і малярства в Римі став монахом-студитом, розмальовував іконостаси в різних церквах, між іншим, і в моєму сусідстві в Холоєві, в парафії о. Коритка. Був він помічником о. протоігумена Климентія Шептицького, останньо ігуменом Студитів в Карпатах*. Перед нами стояв о. ігумен Роман-Рафаїл Хомин. Просить прийняти його як духовника до УПА. Радимося з Олексою Гасином. Основоположні акти не передбачують такої функції, натомість була можливість «обійти акти» і прийняти о. Рафаїла в ряди УПА в характері виховника. Так і сталося. Полк. Гасин порадив о. Рафаїлові відбути кількатижневу військову підготову і вислав його до Старшинської школи в Чорному Лісі, недалеко Рожанки Нижньої в характері «виховника».
Моє останнє побачення з моїм другом о. Романом-Рафаїлом Хоминим, відомим мені виховником і польовим духовником УПА, було восени 1944 року. Місце зустрічі — Старшинська і Підстаришнська Школа УПА в Чорному Лісі, якої командиром був Поль (Псевдонім), Польовий. Рейдом на конях добилися ми, тобто полк. Олекса Гасин зі своїм командним штабом, коло 30 осіб, крізь вузлову станцію Лавочне до Рожанки, де заночували. Наступного дня відбулося в школі велике свято заприсяження і надання старшинських і підстаршинських ступнів, Служба Божа. Про цілоденний рейд на терені, обсадженому ще німецькими військами, і про саме свято тут не місце писати. Присвячуючи цей спомин польовим духовникам, я і так мусів вплести багато дечого зі своїх переживань тогочасних бурхливих часів. Вибачаюсь за це перед читачами.
З о. Романом-Рафаїлом по-дружньому розпрощався після закінчення незабутнього свята в Старшинській Школі. Монах-студит, воїн і духовник УПА впав на полі слави в бою з більшовиками десь при кінці 1944 р. Вічна йому пам’ять!
Високодостойний, Дорогий Пане Гречко! Старався я доповнити те, що Вам невідоме своїми переживаннями подій. Довідуюся, що сьогодні найвищі політичні і парляментарні власті України дебатують про організацію збройних сил України. Я свідомий усіх труднощів. Зі свого досвіду скажу: духовник у майбутніх збройних силах України необхідний в мирних, а ще більше воєнних роках. При цьому кожний духовник, якого б віровизнання він не був, мусить тямити, що він є пастирем-слугою для своїх воїнів, віруючих і невіруючих! Що більше, навіть у своєму супротивникові духовник не сміє бачити ворога, але людину-брата, що в критичній ситуації життя шукає розради, помочі, щирого слова. Коли я говорю про брата, то говорю то на підставі свого власного пережиття. Бувши польовим духовником, я пережив зворушливу сцену: німецькі вояки «викурювали» з бункеру червоноармійців. Один з них, закурений сажею, піднісши руки, вийшов з бункеру. Один вояк нашої української групи пізнав у ньому рідного брата… Залишаю читачеві призадуматися над тією картиною! Для німця — це був ворог, для українця — брат! Пересвідчився я ще в тому в бої біля Людавки, коли тяжко поранені і полонені, яким я хотів послужити, з полегшею шептали «батюшка», «музелмен».
Прошу Бога, щоб духовникам-душпастирям в Українських Збройних Силах не довелося знаходитися в описаних мною ситуаціях. І молюся, щоб Господь послав українським воїнам духовників з благородним, братньою любов’ю серцем!
Щиро Вас здоровлю Ваш брат у Христі-Господі
о. Іван Гриньох
