До 125-річчя з дня народження М. Грушевського
Ні одна писана історія ні одного народу не може бути повною, якщо немає в ній розділів, в яких безпосередньо чи посередньо не були б насвітлені релігійні питання. Очевидним є, що пишучи свою монументальну «Історію України-Руси», М. Грушевський не міг обійти цього питання. Але відразу треба зазначити, що він писав не історію релігії, а загальну, або краще сказати, політичну історію України. Тому історія релігійних відносин подається в контексті загальної його історії і розглядається як один з активних чинників суспільно-політичних процесів на Україні.
Особливу ролю релігії він бачить в історії Козаччини. Як відомо, його 10-томна історія доведена тільки до половини ХVІІ ст. Проте тут знайдемо стільки історичних інформацій про релігійні справи, як ні в одній іншій історії України. Протоархимандрит оо. Василіян о. Ісидор Патрило в своїй знаменитій двохтомній праці «Джерела і бібліографія історії Української Церкви», яка вийшла в Римі в 1975 році, доводить, що кількість сторінок, присвячених релігійним питаням, тут досягає майже 1,000. В першому томі згаданої праці цей сумлінний дослідник і вчений-василіянин проводить цікаву посторінкову статистику кожного тому «Історії України-Руси». Отож він підрахував, що, наприклад, в першому томі церковним питанням присвячено 20 сторінок, у другому — заледве кілька, зате в третьому томі — 98 сторінок. Том V налічує 266 стор., т. VI — 297, т. VІІ — 49, т. VІІІ — 89, т. IX — 27. Ця статистика стосується, можна сказати, лише внутріцерковного життя на Україні в різні історичні часи. Коли ж взяти ще й інші сфери суспільно-політичного життя, що торкаються, крім інших, також і релігійних справ, то статистика була би набагато більшою.
Як уже згадувалося вище, Грушевський не писав історії Церкви, свідомо ігнорував провіденційний чинник і його дію в житті Церкви. Він акцентував на тих тільки фактах, де справи церковні мали безпосередньо дотичність або вплив на відповідні історичні події чи процеси. Цим, здається, можна пояснити, чому, наприклад, в першому томі церковним справам відведено тільки 20 сторінок, хоч це якраз період хрещення князя Володимира і хрещення Київської Руси — події епохальної в житті українського народу, але аж для наступних століть. Наразі сама подія — хрещення Руси, формально беручи, ще не дуже міняла спосіб життя, спосіб думання і ментальність тодішнього українського суспільства. В другому томі цих сторінок ще менше, їх декілька. А прецінь це період князювання Ярослава Мудрого, коли укладався звод законів, що мав назву «Руська Правда», будувалася Св. Софія, Київська Церква стала митрополією і дістала першого свого митрополита-грека, потім русича — Іларіона, і багато-багато інших великих справ у тому часі творилося. Але їх дія на історію розвитку суспільно-політичних відносин, культуру і науку на тодішній Україні проявиться на повну силу пізніше. І тоді, в наступних томах своєї історії, автор уділить їм більше уваги. Найбільше сторінок віддано релігії у томах V і VI, що охоплюють XIV-XVI ст. І це зрозуміло. Тепер вже релігія виступає могутнім чинником у формуванні світогляду народніх мас, їх побуту, світобачення, традицій і т.д. Саме на цей історичний період припадає великий наступ на схід германської реформації, що охоплює Польщу й Україну, а у зв’язку з цим — енергічна контрреформація здисциплінованого і високоосвіченого ордену єзуїтів і врешті-решт — Берестейська Унія. Ці та й інші фактори привели в рух великі маси народу, посіяли бродіння в умах національної феодальної еліти, в результаті чого виникла довготривала і гостра релігійна полеміка, а навіть війни. І це не могло обійти увагу автора. Зрештою, події тих часів залишили по собі пребагату архівну документацію, що послужила історикові індуктивною базою для його наукових досліджень, узагальнень та висновків. Тому, признаючи за церковними відносинами на переломі XVI — XVII сторіч в Україні величезну, а подекуди й вирішальну ролю, Грушевський про них писав, що вони в тому періоді «стають цим фокусом, в якім збираються політичні, національні й навіть суспільні змагання українсько-руської народности і церковними гаслами покриваються потім змагання й течії в основі речі зовсім далекі від чисто церковних інтересів» (Історія Руси-України, т. V, стор. 385).
Та не тільки в основній праці — «Історії України-Руси» присвятив великий наш історик так багато місця релігії. В інших його окремих тематичних монографіях чи підручниках з історії України також багато місця і уваги приділено релігійним справам. Прикладом можуть служити «Ілюстрована історія України», «Культурно-національний рух на Україні» (1919 р.) та ін.
Дуже багата документальним фактажем та сумлінним опрацюванням з відповідними науковими висновками релігійна тематика в його п’ятитомній «Історії української літератури», що видана НТШ 1923-27 pp. Немає там, розуміється, історії Церкви чи церковних відносин «сенсу стрікто». Але є, радше, історія культури культу і релігійного побуту нашого народу, його, сказати б, синкретизм, на який склалися два пласти нашої духовности — дохристиянський і християнський. Можна допустити, що питання релігії та її ролі в формуванні національного світогляду чимраз більше займали увагу історика. В 1925 р. з друкарні НТШ вийшла нова його праця під назвою «З історії релігійної думки на Україні». В ній поряд з традиційною для України релігією — православ’ям (зглядно уніятством) батько нашої історії — прибувши до Львова, на першій своїй лекції в університеті, між іншим, так говорив: «Я перейшов у своєму часі філологічну школу і з неї витвердив принцип — «неміні кредере» (нікому не вірити (на слово); завжди шукати і не задовільнятися, не сподіватися, що посів усю істину… Уважаю непотрібним всякий догматизм, неможливим всяке «юратіо ін верба магістрі» (присягати на слово магістра (тут учителя). Того духу висліду і критицизму хотів би і я в своїх співробітниках і слухачах якнайбільше…».
Отже, він покладався не на авторитети, а на критичну аналізу історичних документів. З таких позицій написана вся його історія і, загально беручи, також і ті місця, що відносяться до історії церковних відносин. Однак, в деяких питаннях він, здається, завівся на довірливості до окремих документів, особливо на їх коментарях. Так, наприклад, до Берестейської Унії він мав упереджене наставлення, назвавши її клерикальною інтригою. Не маючи достатніх першоджерельних архівалій, він пішов утертим шляхом за деякими російськими істориками Церкви та «Архівом Юго-Западной Росії». Дуже можливо, що на цю й подібні теми (напр., постать св. Иосафата) його погляд формувало його православне походження. Однак, таке припущення трудно підкріпити документально. Певним є одне: його погляд на релігію є не дуже «релігійним», бо дивився на неї з точки зору соціяльної і політичної, хоч був, як подають деякі свідчення, людиною віруючою і навіть практикуючим християнином. Довгі роки мав «посаду» заступника голови церковного комітету єдиної на той час у Львові православної церкви (не російської), що на нинішній вул. Короленка. Це, можна думати, заважило на тому, що, ставши кумом Івана Франка, охрестив його сина Петра саме в цій церкві. Треба також не забувати, що М. Грушевський був соціялістичних поглядів, які стали модними в кінці XIX і на початку XX століть у цілій Европі.
Ну, а стосунки тогочасного соціялізму до релігії відомі, Виходячи з цього, можна би якось пояснити скриті симпатії Грушевського до протестантизму, що проглядаються в згаданих вище історичних працях, особливо останній.
Соціялізм кінця XIX і початку XX століть, як відомо, був засадничо антиклерикальний, так само як протестантизм. Цей останній був релігією більш соціяльною і прагматичною без аристократичної галицької клерикальної еліти та консервативного царесловія російської ортодоксії, що так разила і соціялістів, і протестантів різних типів. Такі думки є гіпотетичними і, зрештою, не входять в обсяг даної теми. А взагалі релігійність соціяліста М. Грушевського могла би бути цікавою темою і, можливо, вона ще дочекається колись свого проникливого дослідника.
На закінчення хочеться сказати, що ця стаття не вичерпує теми повністю, а є тільки відправною точкою і наміченою пунктирною лінією в напрямі поважного документально дослідженого і опрацьованого архівного матеріялу в рамках теми, поданої в заголовку.
Іван Гречко — Голова Клюбу греко-католицької інтелігенції
