В часах, коли редакція текстів постанов Синоду Єпископів УГКЦ була на відчутно нижчому рівні, у рішеннях Синоду 2000 року на першому місці появилася постанова наступного змісту: «1. Створити Канонічну комісію для опрацювання Правильника УГКЦ, який визначатиме норми священичого одягу та почесних відзнак у такому складі: Владика Роман Даниляк, отець Михайло Димид і отець Олег Каськів». Той факт, що в синодальних постановах ювілейного 2000 року перше місце посіла справа одягу і почесних відзнак духовенства, діждався слушної критики з боку, зокрема, сестри-професора Софії Сеник, відомої дослідниці церковної історії. Був то редакційний промах, проте сама потреба врегулювання цих питань видається мені цілком очевидною.
Якщо придивимося до почесних санів та відзнак духовенства (питання духовного одягу як такого виходить поза рамки статті), то досить легко помітимо дві речі. По-перше, почесні сани походять від різного роду урядів – кафедральних, монаших або «намісницьких», тобто проміжних ланок між єпархіальним владикою і парохами. На даний час деякі з цих урядів зникли, залишивши після себе лише «порожні» титули, інші ж далі існують, хоча не конче з тими самими компетенціями і назвами. По-друге, відзнаки пресвітерських санів часто є елементами літургійних риз чи відзнак архиєрея. У випадку монаших санів це можна списати на сильний історичний зв’язок між єпископатом і монашеством, позаяк єпископів призначали впродовж століть саме з монахів. Проте у випадку «білого», єпархіального священства це вказує на посідання колишніми протоєреями, протопресвітерами чи протопопами свого роду вікарної виконавчої влади над частиною єпархіальної території.
В історії З’єдиненої Церкви, як здається, поки дійшло до перетворення урядів на гідності, почалися латинізаційні впливи. До того ж у ХVII – XVIII ст. перше місце в церковній адміністрації посідали василіянські ченці, внаслідок чого соборні крилоси (чи, як їх пізніше називали, капітули) зникли. І коли в рамках емансипації «білого» клиру їх почали відроджувати (XVIII – XIX ст. ), то вже під великим впливом латинської капітульної моделі, хоча були спроби принаймні деякі речі (наприклад, грецькі титули прелатів і соборних крилошан) почерпнути із власних церковно-обрядових джерел. Можу це засвідчити на основі своїх досліджень з історії Холмської єпархії, де капітулу «відновили» 1825 року. Таким чином, у «підавстрійській» Греко-Католицькій Церкві ХІХ ст. єпархіальне духовенство якщо й отримувало гідності, то капітульні, з яких лише сан почесного крилошанина був суто номінальним. Пізніше дійшли до них ще й папські капеланства, шамбелянства і прелатури. Василіянські ж ченці, зорганізовані у ХVII ст. під впливом Товариства Ісуса та зреформовані у столітті ХІХ за єзуїтськими зразками, як централізований орден не перетворили ігуменств чи архимандритств на титулярні сани – це були й надалі титули реальних чернечих настоятелів.
Зовсім інші процеси відбувалися в Православній Церкві Російської імперії, де була випрацювана чітка єрархія санів, що прирівнювалися до адміністративних і військових чинів відповідно до «Табелі о рангах». У чернецтві були відмежовані, сани ігумена та архимандрита від посад настоятеля чи намісника мо‑ настиря. Аналогічно в єпархіальному духовенстві окружним відпоручником владики не був уже протопоп чи протоєрей, а благочинний. До того ж єрархію санів доповнили окремими елементами богослужбового одягу чи відзнаками як самостійними нагородами, а також певними богослужбовими привілеями типу право звершувати літургію з відкритими царськими вратами, яке підрозділяється на право служити з відкритими царськими вратами до Херувимської пісні та до «Отче наш». Сучасну, дуже розвинену систему санів у РПЦ описує Положение о богослужебно-иерархических наградах Русской Православной Церкви з 2011 р. (доступне в інтернеті).
Як бачимо, ГКЦ і РПЦ до Другої світової війни витворили зовсім різні системи гідностей. Основами греко-католицької системи потрясли два історичні чинники. Першим чинником був Другий Ватиканський Собор, який недвозначно проголосив у декреті про Східні Католицькі Церкви обов’язок східних католиків жити власними традиціями, а не копіювати латинські, та рівночасно поклав початок процесу позбавлен‑ ня кафедральної капітули реальних повноважень, які перейшли до пре‑ світерської ради, зокрема до колегії єпархіальних радників (у Східних Церквах це остаточно закріпив Кодекс канонів Східних Церков від 1990 р. ). Другий чинник – це вторгнення РПЦ в Галичину. Як відомо, ГКЦ була 1946 року ліквідована, і чимало її священнослужителів перейшли у РПЦ, приймаючи з плином часу сани-нагороди відповідно до правил цієї Церкви. Коли з 1989 року чимало священиків перейшли з РПЦ в УГКЦ, то привнесли елементи системи санів РПЦ.
Слід зазначити, що потребу впорядкування питання санів бачив уже Патріарх Йосиф, який, до речі, був свого часу (якщо не помиляюся) першим, начебто «експериментальним» митратом у довоєнній Галицькій митрополії. Патріарх, будучи прихильником збереження традиції капітул (для яких постулював привернути первісну назву «крилос»), 14 жовтня 1979 р. підписав окремий Правильник Патріярші відзначення для духовенства (публікується на http://dymyd-mychajlo.livejournal.com/23478.html). У цьому Правильнику передбачені два дияконські сани – прото- і архидиякон і п’ять пресвітерських – протоєрей, крилошанин (який «не стає тим самим членом архиєпархіяльного чи єпархіяльного крилоса або капітули, хіба це окремо сказане, але, за звичаєм Галицького митрополичого престолу, включений у постійну раду Патріярха»), митрофорний протоєрей, митрофорний протопресвітер і архимандрит. Характерно, що три останні сани мали призначатися лише для неодружених чи повдовілих пресвітерів, але архимандритами могли стати і єпархіальні священики (такими, як відомо, були отці Іван Гриньох і Сергій Келегер). Надання санів застерігалося Предстоятелеві Церкви за винятком протоєрейства, архи- та протодияконства, які міг надати і єпархіальний єпископ.
Безперечно, Правильник Патріарха Йосифа заслуговує уваги, позаяк несе на собі відбиток духа цієї великої Постаті і був спробою впорядкувати єрархію санів в УКЦ згідно з її автентичною традицією, водночас враховуючи певний розвиток, але за східними зразками (концепція архимандритства як сану не лише для монахів, здається, мелхітського походження). Проте навряд чи може він для нас бути чинною нормою. Інструкція застосування літургійних приписів ККСЦ від 1996 р. у №78 забороняє надавати чернечі сани єпархіальним клирикам. Припис, що гідності вище протоєрея мали б надаватися предстоятелем УГКЦ, повсюдно ігнорується. Чи призначаються крилошани в розумінні Правильника? Сумніваюся. При всій глибокій повазі до визначного каноніста і мислителя-еклезіолога отця М. Димида мушу зауважити, що, публікуючи в своєму ЖЖ текст Правильника і водночас свою грамоту призначення митрофорним протопресвітером, поставив він себе самого у трохи незручне становище, адже до «неодружених чи повдовілих», слава Богу, не належить, отже надання сану відбулося з порушенням Правильника. Загалом кажучи, в сучасній УГКЦ панує певний хаос як щодо єрархії санів і відзнак, так і щодо критеріїв їх надання.
Ця ситуація потребує зміни. Хтось міг би підказати адаптацію російсько-православної системи як доволі чіткої, і водночас розвиненої. Та, на мою думку, замість уже вкотре копіювати чуже, варто було б перш за все переосмислити саме поняття і сенс почесних санів. Почесні сани характерні тим, що не потягають за собою ніякої влади, завдання чи служіння, а дають лише титул-звання і якусь зовнішню відзнаку (чи відзнаки): золотий хрест – «простий» і «з оздобою», набедреник, митра тощо. Для чого вони зараз? Як я вже казав, походять вони здебільшого від колишніх урядів, які зникли або були перейменовані. Парадоксально, що в одному випадку ККСЦ, як то кажуть, повернув колесо історії назад, називаючи дотеперішнього декана протопресвітером (у РПЦ, зауважу, це найвищий сан, який Патріарх Московський може надати єпархіальному священику за виняткові заслуги). Але зараз для чого почесні гідності?
Як на мене, існують вони з трьох причин: перша – суто як нагороди для самих носіїв; друга – завдяки тому, що сани супроводжуються відзнаками, завдяки яким у випадку більших літургійних торжеств легше визначити порядок першенства; третя – як часто кажуть самі носії відзнак, це важливо і приємно парафіянам – мати парохом, наприклад, митрофорного протоєрея, а не… просто єрея. На мою думку, вагомою можна визнати лише другу причину. Визначення літургійного порядку за об’єктивними критеріями, а не на основі більшої симпатії до отця А. та меншої до отця Б. – річ, яка має певне практичне значення. Тому я особисто за збереження відзнак. Якщо ж ідеться про нагороди для священнослужителів, то саме це поняття викликає в мене щонайменше сумнів. Чи ми, священнослужителі, справді віруючі люди, які «збирають собі скарби на небі», а чи хочемо «вже тут мати свою нагороду», бо, можливо, не надто сильно віримо у вічне життя? Хтось міг би мені закинути інтерпретаційну помилку, адже Христос (у Мт. 6) таврує поведінку лицемірів, що виконують діла побожності та милосердя напоказ, а прецінь далеко не всі носії санів і відзнак є лицемірами, так само далеко не всі закохані у зовнішні прикраси. Так, це правда, але й правда те, що віруючі мали б очікувати нагороди небесної, а не зовнішніх прикрас «уже тут, зараз». І хоча чимало носіїв санів дійсно їх заслужили, багато хто з них не прагнув, не старався за почесті, все ж таки явище пожадання тих почестей і гонитва за ними в середовищі духовенства існує. Своєю чергою неясні критерії надання почестей можуть спричиняти фрустрацію і жаль одиниць: чому відзначили отця А., якщо отець Б. більш заслужений, а то й старший? Хтось скаже, що гонитва за почестями – це прояв природної чоловічої снаги до постійного змагання за першість. Напевно. Та чи християнам, а тим паче духовним особам, не личить перемагати – з допомогою Божої благодаті – схильності своєї природи і скеровувати їх у більш богоугодне русло? Врешті аргумент історичний: чи факт, що чисто почесні сани появилися в Церкві відносно пізно і здебільшого не створені з нічого, а все ж походять від дійсних урядів, нічого нам не говорить?! Отож, на мою думку, слід нам узагалі відійти від самого поняття сану як «нагороди». Однак самі сани, зокрема відзнаки, бажано було б зберегти. Найперше тому, що доповнюють вони цю єрархію, яка походить від ступенів свячень. А це має практичне значення, особливо якщо йдеться про порядок першенства серед пресвітерів в часі більших літургійних торжеств. Так само практичний сенс має звичай носіння пресвітерами нагрудних хрестів – навіть єреї, які не мають жодної почесної відзнаки, носять срібні хрести. Звичай цей має суто російське, і то зовсім недавнє, походження (його корені сягають коронації імператора Миколи ІІ у 1896 р. ). Однак те, що він дозволяє відрізнити пресвітера від диякона і церковнослужителя, промовляє за його збереженням.
Яким чином можна позбутися «нагород», залишаючи сани-відзнаки? Бачу два шляхи: перший (паростки його – в системі РПЦ) – зробити чисто почесні сани і відзнаки своєрідними стажовими відзнаками. В такій системі вони давались би автоматично за стільки-то років бездоганної служби. Давати їх тільки за стаж, навіть особам скандальної поведінки, було б надто великим приниженням для самих відзнак. Бачачи священика в ризах, можна було б за відзнаками упізнати, скільки років минуло від його рукоположення. Старшого віку священик без відзнак у такій системі сприймався б радше підозріло, мовляв, що ж ти накоїв, що й далі зі срібним хрестом на грудях? Очевидно, поява в УГКЦ помітного числа єреїв із так званих пізніх покликань (про що подейкують час до часу) могла б затерти це враження, проте особисто волів би піти другим шляхом, на якому не було б місця для своєрідного «таврування» священиків у церковно-літургійній обстановці. Той другий шлях полягає в поверненні до джерел. Не конче буквально (бо й не вдасться! ), але в тому значенні, що сани-відзнаки стали б знову прив’язаними до конкретних урядів, завдань і видів служіння. Якийсь початок такого підходу закладений в деяких приписах ККСЦ, де мовиться, що пресвітери, які виконують уряди протосинкела і синкела (канон 250) та екзарха (канон 321), повинні в тому часі мати привілеї та відзнаки гідності першої після єпископської; в іншому ж місці, як уже було згадано, Кодекс вводить назву «протопресвітер» для дотеперішнього декана (канони 276 – 278). Як це зробити конкретно – тут не місце розписувати. Можна взагалі ліквідувати самі гідності, тобто не надавати їх більше (дотеперішні носії зберегли б їх пожиттєво), а лише визначити, на якому церковному посту які церковні відзнаки вживаються. Після закінчення служіння на даному посту священик утратив би право носіння відзнак або, навпаки, зберігав його, наприклад, разом із титулом вислуженого протопресвітера такого-то. Можна було б деякі гідності зробити назад урядами – наприклад, саме протопресвітера чи архи- і протодияконів (надаючи останнім повноваження щодо дияконів єпархії та закріплюючи за кафедрами). Можливостей тут безліч. Одне найважливіше – за кожною відзнакою стояла б конкретна праця для Церкви, принаймні дорадчого характеру, виконувана якщо не зараз, то колись (у випадку «вислужених»). Можливо, при цій нагоді варто було б звернути увагу не лише на адміністративний, а й інтелектуальний виміри служіння. Чи не слід було б у цій зреформованій системі подумати і про носіїв учених ступенів, викладачів? Очевидно, це дискусійне питання, бо до кого, наприклад, можна прирівняти професора-богослова – до декана чи до синкела? Але чому б над ним не задуматися? Як би не дивитися, згадане мною Положение Московського Патріархату містить норми про нагороди для «випускників духовних учбових закладів та осіб, що мають духовну освіту і вчений ступінь». Не закликаю копіювати це, бо відзнака (набедреник) для кожного випускника семінарії – це вже сміх, але взяти як висхідну точку для подальшої рефлексії.
Отож, моя особиста пропозиція – покінчити з поняттям «духовної нагороди» та з існуванням чисто титулярно почесних санів, наповнючи ці сани та пов’язані з ними відзнаки реальним змістом конкретного служіння Церкві.
диякон Петро Сивицький, Польща
