Виглядає, що найсильніша твердиня русифікації на Україні, якою була РПЦ, під натиском біжучих політичних змін захиталася. Великий ревнитель і апологет російсько-імперського православ’я в сучасній Україні митрополит Київський Філарет (Денисенко) різко змінив курс і повернув його в сторону українізації. «Заслуги» цього церковного діяча перед Україною можна прирівняти хіба що до «заслуг» його усопшого сучасника — ганебної пам’яти Щербицького. Проте, як би там не було в минулому, але те, що відбулося в Києві в перших днях листопада, формально беручи, буде мати для українського православ’я епохальне значення. Та й не тільки для українського і не лише для православ’я.
З 1 по 3 листопада в Києво-Печерській Лаврі відбувся собор, який розглянув і опрацював ряд важних попередніх документів для майбутнього канонічного проголошення автокефалії Української Православної Церкви, а значить — її усамостійнення. Якщо абстрагуватися від осіб, які зааранжували і були основними діючими персонами на цьому будь-що-будь історичному соборі, то треба сказати, що з кута зору церковних канонів не можна йому нічого закинути. Все відбулося згідно існуючого канонічного права, згідно традицій східніх Церков.
Випрацьовані й оголошені собором документи закладають міцні правові основи під канонічну українську автокефалію. Не станемо дорікати соборовим отцям за те, що, мотивуючи необхідність автокефалії, першим — а значить найголовнішим — пунктом поставили таке:
«… Повна незалежність Церкви сприятиме подоланню автокефального розколу, протистоятиме (сік!) уніятській та католицькій експансії…» (Доповідь митрополита Філарета, ст. 24). Така вихідна позиція Митрополита Київського робить «уніятській», т.зн. УГКЦ, величезну послугу і добру рекляму. Він посередньо представляє її (УГКЦ) як першопричину, як основний каталізатор канонічних автокефальних процесів на Україні. УГКЦ повинна з гордістю записати собі це в актив, бо таке твердження недавно ще російсько-православного митрополита Київського робить велику честь УГКЦ. Проте, які б там не подавалися мотиви, фактом є, що оголошені документи (Постанови, Звернення, Послання) не дають підстав сумніватися в тому, що незабаром УПЦ одержить відпущення, т.зв. «томос» від Церкви-Матері (РПЦ) і буде проголошена повна автокефалія Православної Церкви на Україні. Одночасно її визнають всі канонічні помісні православні церкви світу.
В цій статті не станемо дискутувати та й оспорювати, чи по відношенні до Київської Церкви РПЦ є законно Церквою-Матір’ю. Реалії є такі, що вже 300 років як українське православ’я попало під юрисдикцію московських патріярхів і саме від них хоче відірватися, а не від константинопольських.
Мусимо подивитися правді в очі і не дурити себе надіями на Патріярха Царгородського. Його, високого сану ієрархи Хризостом та Варфоломей, що на протязі останніх двох років відвідали на запрошення митрополита Філарета Україну, не те що не підтримали УАПЦ, яка де-факто вже діяла на той час в Галичині, а, навпаки, засудили її, як розкольницьку. Царгородський патріярх не стане на прю з Московським в обороні української церковної справи. Цього мусимо бути свідомі. Ми свідомі й того, що сама назва автокефальної Православної Церкви як Церкви Української, не зробить її відразу українською з духа. Вона ще довго буде жити і керуватися російськими імперсько-православними традиціями. Є дуже близькі аналогії між тим, що робиться тепер у Верховній Раді України, і тим, що можна б назвати канонічною автокефалізацією Православної Церкви на Україні. В обох випадках роблять це люди, для яких ще вчора єдність «Союза нерушимых республик свободных» і цілість т.зв. Руської (читай Російської) Православної Церкви були ідеалом, їхнім кредо. Але змінився політичний клімат. І Київський собор вчорашніх «єдінонєдєлімцев» — ієрархів РПЦ в кількості 23-х мужів проголосував за автокефалію УПЦ.
Для нас в обговорюваному питанні головним фактором є прийняття відповідних законодавчих актів, які поступово утверджуватимуть в свідомості віруючих почуття православної окремішности УПЦ від РПЦ, її помісности. Таким способом вона поступово наповниться українським християнським духом. Що в цьому випадку може радувати українця не тільки віруючого і не лише православного, а й інших віровизнань, ба навіть невіруючого українського патріота? Може радувати свідомість факту, що політичні самостійницькі процеси на Україні зайшли так далеко, що навіть РПЦ змушена була змінити назву на УПЦ і от тепер, перед самими виборами і референдумом, ставити питання про її автокефалію та ще й підтримувати самостійницькі ідеї. Є це переконливий і відрадний факт: Україна йде до повної самостійности в усіх ділянках свого суспільно-політичного і духовного буття.
Пригадаймо роки 1917-1918. Тоді також ставилося питання про українську автокефалію. Але ні один з ієрархів РПЦ (а було їх тоді на Україні чи не два рази більше, ніж сьогодні) не погодився очолити автокефальний рух або надавати йому канонічности. Тому, доведені до відчаю, віруючі та рядове духовенство утворили самосвятську УАПЦ, яка й донині існує на Заході та й два роки тому відродилася на Україні, але яку й донині не визнає ні одна канонічна православна Церква. Тільки УГКЦ визнає її як Церкву-Сестру. Сьогодні трудно бути ясновидцем чи програмістом подій. Але, екстраполюючи, можна допустити дальніший їх хід в такій послідовності. Одержання «томоса» від патріярха московського та формальне проголошення автокефалії УПЦ — це квестія недалекого часу. Нетрудно догадатися, хто стане її першим канонічним первоієрархом. Та нема нічого вічного. Раніше чи пізніше існуюча УАПЦ мусить з’єднатися з новопосталою і українізувати її з середини. Маючи довголітній досвід самостійного діяння і вироблені традиції українського православ’я, можна не сумніватися за успіх. Очевидно, прислужиться такій справі також і організований мирянський рух, головно з кіл інтелігенції, який існує в УАПЦ на Заході, з якого не мала і не має РПЦ та її філіяльна сьогоднішня УПЦ.
Таким чином, маючи на Україні дві Церкви-Сестри — канонічну УАПЦ та УГКЦ, що будуть українськими з плоти й крови і не будуть взаємно себе оскаржувати в промосковській чи пропольській орієнтації, як це робиться сьогодні, — не занадто складно буде дійти до всеукраїнського міжцерковного діялогу з думкою про єдиний Патріярхат Київської Церкви. Не потрібно буде когось переконувати, а найбільше самих себе в тому наприклад, що ми, мовляв, Церква козацька, самостійна, незалежна ні від Риму, ні від Москви, і т.д. Самостійність нам необхідна, але в поєднанні і співпраці з іншими народами. Уявімо собі самостійну державу, яка не має визнання з боку інших держав і співпраці з ними. Така ультрасамостійницька політика є просто неможлива як для національних держав, так і для національних Церков.
Тимчасом новостворювана автокефальна УПЦ, про яку тут мова, не має в своїй програмі навіть натяків на якусь екуменічну чи молитовну співпрацю, скажімо, з УГКЦ. Навпаки, устами митрополита Київського Філарета чітко і ясно сказано, що самостійна Православна Церква України «протистоятиме уніятській і католицькій експансії». Ці слова часто надибаємо в лексичному арсеналі небіжки «нашої рідної комуністичної партії». Вона також все своє ганебне і жорстоке життя протистояла комусь: то «гнилому Западу», то Ватикану, то «католическому мракобесию», то ще там комусь чи чомусь. Ну й допротистоялась до того, що її дітище — «Союз нерушимых республик свободных» пішов по світу з торбами жебрачити, аби на жебрачім хлібі якось скруту перебути. Митрополит Філарет, вихований на «кращих» традиціях російсько-імперського православ’я та й свого попередника — українофоба Митрополита Київського Іоанна Соколова, прямуючи до автокефалії, навіть гадки не має міняти традиції «протистояння» і творити Церкву на засадах християнської моралі та заповідей Христових. Він наче й не знає 7, 8 і 10 Заповідей Божих. Бо якби знав, а може — якби їх ісповідував, то чи міг би звинувачувати галицьких греко-католиків? Вони лише упоминаються і повертають собі своє, силою загарбане в них вищезгаданим його попередником і Нікітой Хрущовим в злощасному 1946 році. А як був би українцем з духа і з бесіди, то чи забув би нашу пословицю? А вона каже: «З чужого коня серед води злізай». Сидів митр. Філарет впевнено на несвоїм святоюрськім коні, але прийшла пора і треба злізати. Тому й злоба така на правовитих господарів. Тому й заклики до «протистояння». Та не платім йому злом за зло. Але за прикладом Первоієрарха УГК Церкви, що в Ювілейний 1988 рік простягнув руку Патріярхові Московському Піменові, на яку той не відповів, стараймося шукати способів подати в майбутньому собі руки. А тепер просім Бога довершитися справі святій — утворенню канонічної, з духа — Української Православної Церкви. Подумаймо собі, як мусить бути невимовно тяжко тим людям, цивільним і духовним, які все своє життя заперечували право України до самостійного політичного буття, а ще більше — її природне і Боже право — мати свою Церкву. Та ба!
Настав тепер благословенний час, і ті самі люди змушені говорити і творити в ім’я і для добра України. Нехай навіть їхня сьогоднішня постава є фальшива, вимушена, нещира, але для історії вагу мають не емоції і якісь там симпатії чи антипатії до окремих осіб, а закони, дії і факти, оперті на закони. В тому власне керунку робить перші кроки нинішня УПЦ. Ну що ж, Львів, листопад 1991 р.
Іван Гречко,
Голова Клюбу гр.-кат. інтелігенції
