Ще рік тому проповіді 33-річного греко-католицького священника із Закарпаття Тараса Бровді слухали в основному 40 сімей у селі Ділове і вісім у селі Костилівка. В квітні минулого року, з початком карантину, коли отцю довелося молитися в порожній церкві, у нього виникла ідея знімати відео, аби його парафіяни і далі могли чути проголошення Слова Божого. Та, на превеликий подив, перше відео на ютуб-каналі «ХоДІМ» набрало понад 60 тисяч переглядів. Тепер отець Тарас щодня, крім неділі, записує короткі ролики для своїх глядачів, серед яких на сьогодні майже 10 000 підписників чи не з усього світу.
Те найперше і найпопулярніше відео називалося «Пасха скасовується» і починалося так: «Слава Ісусу Христу, дорогі брати і сестри! Маю для вас новину в зв’язку з останніми подіями, які відбулися. Справді, ми бачимо, що Пасхи не буде. Великдень скасовується. Всі розважання і проповіді про Пасху скасовуються. Освячення пасхальних кошиків скасовується. Священників і єпископів звільняють. Церкви закриваємо. І на цьому все. Кінець. Дякуємо, що були з нами весь цей час, будьте здорові, майтеся добре!» Священник виходить з кадру. Якусь мить його немає. А потім повертається, сміється і радісно каже: «Та нє, ви що? Жартую! Вітаю вас усіх! Христос Воскрес!»
Після цього жарту отець виголошує цікаву великодню проповідь про старозавітне і теперішнє значення Пасхи. Тепер отець Тарас Бровді каже, що неабияка популярність того відео його сильно надихнула: «Це було щось неймовірне. Пам’ятаю, працюю на городі, мокрий увесь, дзвонить мені єпархіальний цензор, префект семінарії: «Тарасе, ти видів? Твоє відео вже набрало 3000 переглядів!» Серйозно? Я дуже здивувався. Відкриваю ютуб, а там уже 8000 переглядів. А під вечір уже 20 000 було. Я був дуже здивований. Авжеж, подумав я, це треба робити. Єпископ Мілан Шашік, нині покійний, подивився і сказав, що відео добре, тільки задовге, і дав мені благословення. Благословив мене на це служіння і єпископ Ніл Лущак.
І так запрацював ютуб-канал «ХоДІМ». Його гілка «Майтеся файно» з короткими щоденними роздумами, як гачок, стала чіпляти багатьох людей. Назва цієї гілки – просто слова, якими мій батько, теж священник, завжди прощається з людьми. «Майтеся файно» означає «майтеся добре». То як побажання добра».
– Отче Тарасе, ви стали своєрідним феноменом. Про вас пишуть світські медіа, навіть показували на всеукраїнському телеканалі. В одному матеріалі про вас було сказано, що ви знімаєте мотиваційні, розважальні відео, щоб зруйнувати стереотипи про Церкву. Ваші відео можна назвати по-різному, проте вони не є саме розважальними.
– Насправді ці відео дуже розважальні. Чому? Бо коли я знімаю, то розважаюся. І сам дивуюся, як це виходить. Отже, це залежить, як трактувати слово «розважатися». Бо факт, що мої відео багатьох людей тішать. З цієї точки зору вони є розважальними. Але вони не мають на меті просто заповнити ефір. Їхня мета – дати якусь утіху. Бо зараз є велика потреба в добрих новинах і добрих розвагах. Треба знімати напругу між людьми. Особливо між тими, які добре знаються. Пам’ятаю, це заважало мені з самого дитинства, коли я помічав, як сходяться разом люди, і весь час серйозні. Але ж ми не є такі у себе на кухні чи у вітальні. Ми не такі, коли копаємо мухомор у лісі. Ну то чому ми граємо всі ті серйозні ролі? Найперше тому, що навчилися так захищатися, – про всяк випадок робимо серйозний вираз обличчя, і тоді до нас ставляться інакше.
Друзі не раз казали мені: «Тарасе, ти що, не бачиш, що тебе часто копають, як мухомор?» А я кажу, що радше буду копаний через надмірну відкритість замість того, аби ліпити із себе те, ким я не є. Вважаю, що «шкаралупа» солідного дядька всім заважає і за нею можна самому засохнути.
Тож для людей непідготовлених «Майтеся файно» буде здаватися черговим розважальним контентом. Але я розцінюю це як перевагу, бо це означає, що воно діє. Таким був мій задум. Я помітив, що люди через «Майтеся файно» заходять на канал, а потім слухають проповіді, Слово Боже. І це чудово. Завдяки легкій формі, жартам вони зможуть почути щось важливе. Отож воно працює!
– Що було поштовхом розпочати свій відеоблог на ютубі?
– Я захопився отцем Адамом Шустаком (популярний польський відеоблогер, автор ютуб-каналу «Langusta па palmie» – Ред.). А моя дружина Женя часто мені говорила: «Давай і ти, Тарасе!» Я весь час відповідав, що «потім». Аж одного разу вона каже: «Вставай, пішли знімати». «Вже? – питаю. – Та я ж не готовий. Ти ж розумієш, що як почнемо, то треба потім тривати в цьому». А вона: «Так, швидко вдягайся». Тоді я наважився, встав, і ми зробили перше відео. Згодом я зрозумів, що дійсно треба було такого файного копанця.
Ми з дружиною вирішили завантажувати відео регулярно – щодня, крім неділі. Це завдання нам спростила розробка тем на кожен день: понеділок – Слово Боже; вівторок – цікаве спостереження, думка, відкриття; середа – вчимося від Святих отців чи від когось із великих людей; четвер – вчимося від дітей; п’ятниця – огляд цікавого фільму чи книжки; субота – наука від старших.
– За рік ви записали понад 300 відео? Це дуже багато. Звідки черпаєте ідеї?
– Мій тато і дід вчили мене, що коли маєш відкрите серце, то вчишся з усього довкола. Треба просто широко розплющити очі та помічати деталі. Це часом виглядає по-дитячому: «О, дивися, бджола полетіла!» Справді, діти так бачать світ, вони помічають дрібниці. І я так живу: навчаюся від дітей, старших, Святих отців, читаю Слово Боже, цікаві книжки, дивлюся фільми. Тому браку ідей ніколи не маю. Один мій товариш якось зателефонував і каже, що нарешті підловив мене на тому, що я повторився з темою. І що? Не бачу жодних проблем у тому, щоб кілька разів говорити про щось важливе.
– Ви представник молодого покоління в Церкві. Скажіть, чи досі працюють старі методи, коли священник обмежується служінням у храмі і чекає, коли до нього прийдуть люди?
– Між нами священниками є такий жарт, що священники діляться на два типи: є ті, які служать, а є ті, які використовують престол як станок. Так, є така теорія, що якщо священник матиме просто богослужіння в церкві, то до нього люди самі прийдуть. Може, колись це й працювало. В мене були випадки, коли Бог справді приводив таких людей. Але це було тому, що перед тим я «виліз» із церкви. Треба було, щоб ці люди мене побачили, щоб якось наважилися підійти. Тут мені дуже допомагають слова Папи Франциска, який каже, що радше хай Церква буде зранена від того, що виходить до людей, виходить назовні, аніж би вона сама в собі гнила і пропадала. Тому і я займаю таку позицію.
Але основна моя засада щодо життя Церкви, парафії – це життя в спільноті, в стосунках. Це завжди непросто. Церква, в значенні «храм», є для публічного богослужіння, для побачення з Богом, для того, аби діти мали де зібратися, відсвяткувати день Господній у неділю тощо. Тобто аби мали, куди прийти до Тата в гості. Крапка. А все інше має робитися поза церквою. У наших хатах. Божі діти мають зустрічатися в домах – у різних рухах, спільнотах, яких у Католицькій Церкві багато.
Одним із дітищ, яким я страшенно пишаюся і можу дуже багато про нього говорити, є «Біблійне коло» нашої парафії. Ми збираємося раз на тиждень і уривок за уривком розбираємо Біблію. Це справді така «дитина», яка приносить багато файних плодів, дає нам відносини. За пів години до самого розбору Слова ми маємо можливість поговорити про всі наші щастя і нещастя. І це дає нам змогу будувати нормальні людські стосунки. Дає можливість перейнятися, для прикладу, тим, що в когось пес утік і треба його знайти. З’ясувати, що в когось бойлер протікає, і допомогти знайти майстра. Там ми дізнаємося, що хтось захворів або якась інша біда сталася – хтось загинув чи помер. І тут людина не залишається сам-на-сам із проблемою, а має в кого спитати поради чи розради. Ось це і є жива спільнота. Це і є життя. Це і є Церква.
А потім дуже файно, коли ця та інші спільноти сходяться всі разом у церкві на день Господній, тоді неділя – це празник віри! Я вже мовчу про Різдво чи Великдень.
Отож відповідь буде така: треба виходити з церкви назовні. Церква повинна бути. Церква – це серце. Але не можна бути лише серцем, треба бути руками, ногами, вухами, горлом… Тобто ми мусимо бути повноцінним Тілом.
– Як ваша парафіяльна спільнота сприйняла популярність вашого відеоблогу?
– Як реагують мої парафіяни? Кажуть, що вельми тішаться, навіть хваляться мною (Сміється). Як вам відомо, мої парафії невеликі, і в цьому я бачу Боже Провидіння, бо можу дозволити собі якусь іншу активність. Приміром, уже протягом десяти років я задіяний у Школі християнського життя та євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарета (формаційний курс, метою якого є розвиток зрілого християнського життя та підготовка мирян до лідерства і служіння в Церкві – Ред.). Також не раз їздив із людьми в паломництва, і вони мені зараз телефонують, приїжджають, пишуть. Я радо підтримую з ними стосунки.
– Тепер ви маєте й «віртуальну парафію». Вас дивляться люди з Криму, Білорусі, Росії, Польщі, Чехії, Німеччини, Британії, Італії, Іспанії, Португалії, Франції, Канади, США. В коментарях вони пишуть, що кожен свій день розпочинають із вашого навчання. Багато людей стали писати і телефонувати вам з приводу особистих питань. Чи не боїтеся, що не дасте ради, що вигорите?
– Але я маю підтримку. По-перше, це моя дружина, яка водночас є моїм другом, і коханням, моєю напарницею і партнеркою. По-друге, ми молимося, щоб Господь давав нам команду. І Він благословляє нас із дуже різних та неочікуваних сторін. Так потихеньку якась команда вже й вимальовується.
Півтора року тому я й не мріяв, що матиму можливість проповідувати такій великій кількості людей із мого смішного кабінету, в якому рідко буває порядок. Але люди слухають. їх торкають мої слова. Хтось радіє, як чує рідну говірку, хтось любить наші закарпатські краєвиди. Але загалом люди кажуть, що відео їм подобаються, бо позитивні.
Відносно парафії віртуальної, то єдине, що я відчуваю, це трепет. Весь час думаю, що би іще такого зробити, аби будувати відносини. Ми живемо в такий час, що маємо творити й відносини онлайн. Я ще добре не знаю, як це зробити. Коли здійснював пряме включення з нагоди року існування каналу, то це було щось надзвичайне – одночасно мати змогу розмовляти з такою кількістю людей. Бо свої відео я записую наперед, і тоді, коли говорю, перед моїми очима друзі, батьки, мої брати і сестри, парафіяни, люди, з якими я листуюся. А от коли прямий ефір, то тебе відразу щось запитують, а ти відразу відповідаєш – ого, це так цікаво!
– Які вже бачите плоди вашої активності «Майтеся файно»?
– Насамперед розширилося коло моїх друзів. Я познайомився з багатьма файними людьми і став спілкуватися з ними у соціальних мережах. Чому для мене це так важливо? Бо у мене й так багато друзів, але я страшенно люблю занурюватися в життя людей. Бо кожна людина – це окремий світ. І це безмежний досвід. Я маю невеликі парафії і знаю, чим живуть мої «овечки». Але завжди потребую нових вух, потребую розширятися в своєму колі друзів, у спілкуванні. Я це дуже ціную.
Наступним плодом є те, що за цей час я мав багато глибоких духовних розмов. І дуже дякую людям, які довірилися мені. Вважаю це величезним плодом. Цікаво, що мені телефонували люди з інших конфесій: православні, баптисти, п’ятидесятники. І я чим можу, тим з радістю ділюся у межах своєї компетенції та знань.
Іще один плід «Майтеся файно» – економічний. Завдяки фінансовій підтримці глядачів я купив речі, які полегшили мені зйомки і сприяли поліпшенню якості відео. Це мікрофон і штатив.
Також я вражений, як активно люди відреагували на проект гостелу, котрий ми завершуємо. У нас на парафії було напівпідвальне приміщення, яке ми вирішили перетворити на гостел, позаяк живемо в прекрасному туристичному краї. На початку ремонту я виклав усі кошти, які нашкріб, але їх виявилося недостатньо, тому робота зупинилася. Та коли я розповів про ідею в себе на каналі, люди нас підтримали. Це неймовірно! їхня підтримка дала нам змогу перейти з режиму виживання у режим творчості, тобто купувати якісніші матеріали. За витрачання грошей я звітую перед людьми, щоб вони також бачили плід своїх дій.
Цікаво, що гостел ми ще не облаштували, але вже дві групи по десять осіб запитували, чи можуть приїхати сюди на дні духовної віднови чи конференції з можливістю піти у гори з ночівлею. І хоча я спочатку про це не думав, тепер вважаю, що це розкішна ідея! І бачите, як воно пішло? Ідея накочує ідею.
– Якщо так, то що далі плануєте розвивати?
– У першу чергу не зупинятися на «Майтеся файно». Я міркував над тим, що насправді не можу похвалитися якимись титулами, бо є простим сільським священником. Але, як каже Джордан Пітерсон (відомий канадський психотерапевт – Ред.), повагу треба заслужити. Як можу заслужити її я? Як мінімум стабільністю.
Тому в планах є й задум розвивати такі два напрямки діяльності, як стосунки і виховання дітей. Бо всі ми маємо потребу в цьому рости.
Ще один напрямок діяльності – соціальний. У своїх відео я вже розповідав глядачам про вуйка Василя, чоловіка з нашого села, який має певну психічну неповносправність. Він живе в надзвичайно поганих умовах. У його хаті нема ні підлоги, ні електрики. Там треба замінити і вікна, і двері, і пічку… Я раніше боявся братися за такі речі, але коли відчув підтримку людей, то гадаю, що разом ми зможемо створити вуйкові Василеві гідні умови життя. Ось таке планую на найближчий час.
– В історіях, які ви розповідаєте, велике місце займають ваші рідні. Ви згадуєте дружину, дітей, батька, діда… Тому ваші науки не виглядають як повчання, моралізаторство, а радше як ділення. І порушені теми – прикладні. В телесюжеті про вас одна жінка сказала, що ви дуже людяний, що має бути більше таких священників.
– Ну, так, я згадую рідних, бо ж це моя сім’я. Чому для мене така цінна назва «ХоДІМ»? З одного боку, це слово дуже динамічне, воно часто зустрічається в Біблії. А з другого, воно складається також зі слова «дім». А дім – одна з моїх найбільших цінностей. З цієї причини я дуже люблю гобітів і захоплююся Толкіном. Він так прекрасно описав своїх персонажів, таких домашніх. І це неймовірно показано саме у «Володарі перснів»: ельфи до кінця не справлялися зі злом, ні орки, ні люди, ні гноми. Ніхто не міг. Єдині, кому це вдавалося (хоч і нелегко), це гобіти. Чому? Бо в них було стільки любові до щоденного, що вони це бачили великим, жили в цьому як у великому. Тому «шарпання» з якимось там перснем чи владою їх особливо не цікавили. їх цікавив затишок дому, святкування, танці, співи – те, що цікавить і мене.
Свого діда Івана я знаю не дуже багато. Але Бог благословив мене чудовим батьком. Його звати Петро. Я ніколи не бачив у ньому претензій на велич чи великі амбіції. Ось ці слова з 131-го псалма якраз про нього: «Серце моє, о Господи, не горде, та й очі мої не несуться вгору. Я не женусь також за тим, що велике й дивне для мене». Саме це я бачу в батькові. Він страшенно любить працювати руками. Зараз батько радіє, бо завдяки мені навчився плавити алюміній. Уже купу брухту переплавив на станок, який ми з ним проектуємо. Це пристрій для витискання соку з яблук, аби зробити виробництво масштабнішим. Батько цілими днями працює у своїй майстерні. І я вам чесно кажу, коли він це робить, для нього не існує цілий світ. Він цим тішиться, як мала дитина.
Батько завжди дозволяв нам, дітям, жартувати і дуріти. Пам’ятаю, як одного разу ми прополювали кукурудзу. Довгі виполені стебла я посадив рядком упоперек ґрунтової дороги. Як же ми всі сміялися, коли машини мусили об’їжджати ту кукурудзу. Мій батько був дуже відповідальний за цю роботу. Тої кукурудзи десь із 40 соток треба було обробити. Але коли траплялася можливість пожартувати, то нею не можна було не скористатися. І таких моментів було дуже багато. А дати можливість дітям подуріти є гарним виховним інструментом. Ось, власне, тому я й маю чим поділитися у своїх відео.
Ще розкажу про одну свою подружку, з якою маємо однакове зацікавлення, – творчість Толкіна. Зараз вона дев’ятикласниця. От якось телефонує мені й розповідає, що має кризу в стосунках із однокласниками. Її висміяли за певну думку. Вона радилася, що має робити, чи шукати якусь іншу школу. А в мене самого аж сльози виступили. Кажу їй: «Слухай, я через це пройшов. Моїм однокласникам вдалося зацькувати мене». Так, вони казали мені, щоб я був дорослим, щоб не дуркував, щоби перестав постійно сміятися. І я тоді подумав, що, може, справді нормальна поведінка – це робити із себе такого суперкрутого мачо. Тож став пробувати, хоча мені це не вдавалося, і таки трохи приглушив свою веселу вдачу. Згодом і в семінарії старшокурсники витикали мені, що я, як дитина, мультики дивлюся, а мав би весь час вчити щось серйозне. Ось так я і став таким священником – дуже обережним. Про всяк випадок старався нічого не говорити, щоб ніхто мені не витикав. А розкрити себе мені допомогли дві речі. Перша – Школа християнського життя та євангелізації, друга – паломництва. Я помітив: що більше я є собою, зі своїми «тарганами», зі своєю простотою, зі своїм затинанням, що більше я переповідаю не якісь вичитані речі, а говорю про себе, як я живу, то більші це дає плоди. Бо це щиро, не награно.
І мене часом дивує, а то й виводить із себе, коли я чую від своїх колег священників: «Хлопці, давайте не будемо про роботу». Я ніколи не бачив у свого батька розрізнення служіння в Церкві та служіння вдома. Ніколи не чув, щоб він казав: «Дивіться, це – парафія, а це – мій дім. Це – проповідництво, а це – копання кукурудзи. Ні. Батько міг на проповіді говорити про кукурудзу, а на копанні кукурудзи міг проповідувати нам Євангеліє. В нього ніколи не було розмежування.
І коли я побачив, як це добре бути самим собою, тоді махнув рукою на деяких своїх однокласників і однокурсників. Просто зрозумів, що Бог любить мене таким, яким я є, інакше створив би мене по-іншому. І в стосунках з людьми це є більш плідним.
– Отче Тарасе, ви маєте дружину, троє дітей, які потребують уваги. А ще ваші парафіяни, облаштування гостелу. До цього всього записи відео і спілкування з глядачами. Звідки берете сили і радість, з якою робите все це?
– Я, як і всі люди, іноді плачу та сумую. І це добре, це нормально. Бо ж не можу я весь час бути на висоті. Тож звідки це є? Ну, це те, що не моє. Це просто моя природа, яку дав мені Бог. А ще в мене було дуже файне дитинство, файне виховання, файна компанія. І це Господь дав мені такий оптимізм і легкість. Я знаю, що в Бога все під контролем. А якщо у Нього все під контролем, то залишається тільки тішитися. І я дозволяю собі це. Наприклад, спостерігати за тим, як бджоли обсідають сливу, що цвіте.
Джерелом моєї радості й оптимізму є особиста молитва і Слово Боже. Що довше ти стоїш у Божій присутності, в Його світлі, то більше тобі перепадає Його світла. Що довше ти стоїш у Його величі, то більше вона впливає на тебе. Чому коли малими ми бавилися, то любили вилазити на якогось горбика і казати: «Дивіться, я, Тарас, найвищий!» А потім, коли хтось піднімається на Піп Іван, на Говерлу, на Синай, то відчуває таку велич, яку важко описати. З одного боку, ти бачиш себе маленьким на тлі цього всього, а з другого – сприймаєш себе в зовсім іншому масштабі. І мені здається, це дуже допомагає.
Я пам’ятаю, що колись був розчарований, коли десь на таборах слухав історії навернення. Часто це були драматичні оповіді – від п’яниці/наркомана до супермена, святого. І я думав, як шкода, що я не маю ефектної історії навернення. Але потім зрозумів, що мені цього не треба. Моя історія навернення – це історія від зачаття й донині. Так мені пощастило. Дідо – файний священник, тато – файний священник. Мама в мене чудова. Вони завжди тримали нас із Богом «онлайн» – де треба, прутиком, де треба, пряником. І слава Богу. Я чітко розумів, що Бог мене любить. Пам’ятаю, як завжди легко молився в дитинстві. Коли читав про Шевченка, який у бур’янах молився, то думав «так тож я». І це все так легко формувало, що я завжди мав особливу радість.
Дивіться, тут діє такий принцип: я прийду до вас додому і запитаю: «А можна, будь ласка, ковбаси домашньої?» А ви відповісте: «Тарасе, та я ж не маю домашньої ковбаси у коморі». О, значить, з комори не можна дістати те, чого ми туди не поклали! Цей принцип євангельський – із повноти бо серця вуста промовляють. То це, власне, мої батьки в моє серце вкладали щось файне, щось добре. А тепер Бог показує мені, що місця в моїй «коморі» безмежно багато, туди можна ще класти і класти, і цьому не буде кінця.
Оце і є та гора. Чому альпініст не зупиняється? От вилізе спочатку на пагорб у себе вдома, а потім хоче зійти на щораз вищу вершину? Бо, крім якихось дрібних речей, ти смакуєш велич, у якій береш участь. І це є від Бога. Бо, по суті, всяке добре давання є від Бога. І що ближче ти будеш до Нього, то більше Він буде давати цього – силу і натхнення до того, що біля Нього варто триматися.
розмовляла Світлана Бабинська