Зайшовши до церковної крамнички, можна побачити чималу кількість богослужбової літератури і молитовників різного обсягу. Проте чи не кожен відвідувач, якщо він не є священиком або дяком, вважає, що такі книги, як Часослов, Мінеї, Октоїхи, його жодним чином не стосуються – це щось, що знадобиться священнослужителям, і про те, що там написано, мало хто знає. Так само не кожен вірянин може пояснити, про що йдеться на Літургії, чи сказати «ми молились Літургію». Як правило, церковне коло богослужінь існує в паралельному світі до молитовних практик вірних, часом навіть не перетинаючись із ними. Яким є співвідношення між молитвою вірянина і молитвою Церкви, чому церковна молитва покликана бути молитвою кожного вірянина нашої Церкви та як цього досягти, розповідає заступник голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ отець-доктор Василь Рудейко.
У ранній Церкві ніколи не було окремих молитов для монахів, священиків і вірних. Церква ніколи не створювала нічого особливого чи окремого для вірян. Такі розрізнення — доволі пізнє явище. Навіть якщо й утворювались якісь особливі християнські групи, такі як, наприклад, монастирі, де молились інтенсивніше, то вони були прикладовими і на них треба було взоруватись. Тобто вони спеціально присвятили себе такій формі благочестя, а всі інші повинні брати приклад і відповідно до тих умов, у яких живуть, практикувати ці приклади – хтось більше, хтось менше. Ніколи не існувало такого правила: якщо не змовиш усе від початку до кінця, то молитва не відбудеться.
Початки щоденної молитви християн були дуже простими – тричі «Отче наш» (вранці, в обід і увечері). А згодом, відповідно до того, як люди об’єднувались у парохії чи в молитовні спільноти – такі як монастирі, це правило триразової молитви починало набувати особливого богослов’я. Наприклад, увечері – це подяка за прожитий день, уранці – прохання про благословення нового дня, а в третій, шостий і дев’ятий часи – пригадування певних біблійних подій, пов’язаних із молитвою у ті часи або ж із розважанням над стражданнями Христа у відповідні часи. Була, наприклад, традиція, яка йшла за Діяннями святих апостолів, і в певні конкретні часи люди пригадували події з життя ранньої християнської спільноти. У третій час під час молитви на апостолів зійшов Святий Дух, у шостий Петро молився на покрівлі і бачив видіння, а в дев’ятий час Петро і Андрій ішли на молитву до храму і дорогою зцілили хворого. Ми не знаємо, чи всі дотримувались таких правил молитви, але коли читаємо святоотцівську літературу, то бачимо там заохочення до молитви в ці часи. Такими прикладами зі Святого Письма отці звертали увагу і на практичний вимір молитви: під час молитви людей, святих для нас, Господь був присутній і творив чуда. Тому якщо наслідуватимемо їх, Він і на нашій молитві буде присутній і творитиме чуда. Вони намагались показати особистий зв’язок Бога і людини в молитві, з одного боку, а з іншого – закликали до регулярності цього зв’язку. У молитві завжди найважливішим правилом є «молитися постійно». Молитва не може бути лише святковим елементом, молитва для людини – як дихання. Ми маємо знайти свій ритм молитви. Ритм, завдяки якому молитва повинна стати основним елементом нашого життя. Ціллю молитовного життя монахів-пустельників було стати молитвою, повністю присвятити себе, ціле своє єство молитві.
Існує помилкове враження, ніби добове коло богослужінь створили монахи. Це неправда. Починаючи із IV століття існують згадки про щоденну молитву як з монастирського середовища, так і з катедральних храмів. Ми бачимо монашество, яке провадить усамітнений спосіб життя і має свій устав, але бачимо і той тип монашества, молитовне життя якого є участю у богослужіннях єпископського катедрального храму. Наприклад, в одному із найдавніших свідчень богослужбового життя Єрусалима кінця IV століття – «Паломництві Сильвії Етерії» – зустрічаємо «дівиць і монашествуючих», які щодня ходять на богослужіння добового кола (Вечірню, Утреню, третій, шостий і дев’ятий Часи) до церкви Свя-того Воскресіння – єрусалимського катедрального храму. Монахи просто приходять туди і моляться з вірними. Різниця лише в тому, що вірні можуть приходити і відходити відповідно до своїх потреб, а монахи присутні на всіх богослужіннях, забезпечуючи таким чином їх безперервність. Це нормальний спосіб функціонування літургійного кола щоденних молитов. Приблизно те саме можна було бачити і в константинопольській катедрі. Майже від самих початків там існували міські монастирі, а імператор Юстиніан навіть зобов’язав клір до щоденної молитви увечері, опівночі та вранці, щоби віряни мали змогу доєднуватись до молитовного кола. Клір повинен був забезпечити молитовні часи, а людей заохочували брати участь у них відповідно до їхніх можливостей. Попри це, у святоотцівських текстах є заохочення до молитви, хоча б приватної, у визначені Церквою часи за неможливості відвідати спільне богослужіння в храмі. Звичайно, молитовники і молитвослови тоді були дорогим задоволенням, та й не всі були письменними. Проте вірні могли послуговуватись певними загальновживаними молитвами, які знали усі – «Отче наш», храмові тропарі, які чули щоденно, чи уривки із псалмів, які часто повторювали під час богослужінь. Ідеалом завжди було те, щоб церковна молитва зроджувала приватну, а приватна заохочувала до церковної.
Згадуючи Київську Русь, треба сказати, що вона прийняла поіконоборче християнство, християнство із сильною, специфічною – як для тодішнього монашества – духовністю. Молитву сприймали як певне правило, а ідеалом правила завжди була максима – зробити якнайбільше. Цього правила додержували монастирі. Звичайно, і тут маємо різні молитовні схеми: хтось молився більше, хтось менше, у деяких монастирях молились кілька псалмів за один раз, у деяких прочитували весь Псалтир упродовж дня. Проте ця біблійно-псалтирна духовність сформувала поняття правила, яке монах (той, що шукає одного – єдності з Христом) повинен щодня сповняти. Із VI по XII століття цей монаший тип духовності утверджується як класичний, найбільш досконалий. І саме в такому вигляді ми його прийняли разом із християнізацією Русі. Звичайно, маємо і свідчення катедрального типу молитви в Київській Русі, але не можемо говорити про нього точніше в ранньому періоді київського християнства, бо збереглося надто мало джерел. Набагато більше маємо прикладів монашого благочестя, спершу у вигляді Студійського уставу, а згодом саваїтської, єрусалимської традиції. Часослов, яким нині послуговуються Церкви візантійської традиції, є певним «максималістським» монашим типом правила, відомим науці як «новосаваїтський синтез».
Не можемо точно сказати, коли з’явилися приватні молитовники для вірних – то доволі древнє явище. Спершу це могли були тексти зі Святого Письма з молитовними додатками тропарів і кондаків чи різних молитов (Євангеліє, Апостоли) або Псалтирі. Інколи якісь особисті молитви уміщували в своєрідні збірники. Проте можемо стверджувати, що молитовники є прикладом додаткової паралітургійної молитви, тобто додаткової до літургійних чинів. На Сході були поширені так звані «молитовні правила» – витяги з літургійної молитви. Це могли були додаткові канони, молебні, акафісти, стихири, що в офіційній практиці не використовувались, а були прикладами особистої молитви. Такі типи молитовників ставали популярними серед вірян з огляду на складність офіційних молитовних чинів, які часто потребували більшої кількості різних літургійних книг для одного молитовного часу. Але тут, знову ж таки, потрібно зважити на те, що більшість людей були неписьменними і не могли ними користуватись. Особливо коли вони були писані церковнослов’янською, а не «народною» мовою. А вже у XVI – XVII століттях починають з’являтися збірники на зразок польських чи німецьких збірок духовної поезії, подібні до Богогласника, який уперше надрукували в Почаєві.
Дійсність сучасного молитовного добового кола Церкви можна окреслити як кризу і літургійної, і приватної молитов. У нашій Церкві вона проявляється в двох вимірах. Перший – надто активна друкарська діяльність і поширення так званих «паралітургійних» богослужінь. Існує дуже багато «дев’ятниць», Хресних доріг і молитовних практик, які не мають до Літургії Церкви жодного стосунку. Невідомо, звідки вони приходять і з якою метою пропагуються, але люди ними послуговуються у своїй особистій, подекуди спільній молитві. Другий вимір кризи (мабуть, набагато складніший) – це так звана «євхаристійна монокультура». Більшість наших парохій не знають, що таке вечірня чи утреня – головні богослужіння добового кола, не кажучи вже про богослужіння третього, шостого і дев’ятого часів чи таке, як опівнічна молитва. А якщо і знають, то в дуже скороченому, спотвореному вигляді. Усвідомлення того, що ми молимось кілька євхаристійних літургій на день, руйнує поняття інших форм літургійної молитви як такої. Євхаристійна Літургія – джерело і вершина всього літургійного життя Церкви – сприймається як молебень на всяке прошення чи подячний молебень. Дійсність абсолютно чужа для візантійської літургійної свідомості. Наша традиція якраз тим і багата, що існувала велика кількість різних молебнів. І якщо людина хотіла помолитись за свого померлого батька, то замовляла парастас – заупокійний молебень. А якщо хотіла подякувати, то для цього є подячний молебень. Тепер це все замінили євхаристійною літургією. Вечірня і утреня в літургійній свідомості є основними щоденними богослужіннями, тоді як Євхаристія у нашій традиції – ознака святкового дня. І завжди так було.
До Львівського Собору 1891 року ми не знали навіть щоденних антифонів. У цій євхаристійній монокультурі присутня ще одна річ: в нас дуже часто панує дух старозавітного підходу до Євхаристії як жертви, жертвоприношення, що відбувається за конкретну людину. Тобто людина має свою пожертву, інтенцію, яку дає «фахівцеві», і він за неї виконує все необхідне. Таким було жертвопринесення у Старому Завіті. Особиста присутність тут, в принципі, могла бути й факультативною. Звичайно, добре, якщо людина там була, але з цієї точки зору її присутність необов’язкова. Щоб виправити ситуацію, треба виховувати в людях розуміння саме літургійної молитви Церкви. Вона знову має стати власною молитвою кожного вірянина. Літургійне благочестя Церкви – це не молитва священиків і монахів, а Літургія Церкви – спільна справа, в якій беруть участь усі, і ця участь в першу чергу є нашим християнським привілеєм. Треба виховати в людині усвідомлення того, що коли вона молиться Часослов, то бере участь у молитві Церкви. Дуже важливо призвичаїти вірних до систематичності цієї молитви. Людина повинна молитися не тоді, коли їй погано, а постійно, тому що молитва є частиною її життя – це як поїсти чи умитися вранці. То, звісно ж, ідеал. Але цього ідеалу можна досягти тоді, коли я як член Церкви усвідомлю, що молитва не є моїм обов’язком, а моїм привілеєм, частиною моєї сутності, без якої не можу називатись християнином. Це дуже добре унаочнювалось у давніх катедральних чинах молитов добового кола. Як і на євхаристійній Літургії, там були ектенії за оглашенних, після яких останні мусили вийти з храму, бо лише вірні Христові мали такий привілей – збиратися у Святому Дусі, щоби в ім’я Христа дякувати Отцеві Небесному і молитись за життя світу.
Хоча заохочення до літургійної молитви існує на законодавчому рівні Церкви, якоїсь активної роботи для подолання прірви між літургією та молитвами вірних не видно. Все ще занадто глибоко у свідомість як проводу Церкви, так і вірян вкарбований стереотип церковного правила: обов’язок молитися Часослов є «тягарем» кліру і монашества. Ідеал полягає в тому, щоби ця молитва стала духовною поживою усієї церковної спільноти – вірних і монашества, згуртованих навколо єпископа та пресвітерату. Нині молитовне життя церковної спільноти у кращому випадку залишене само на себе, а в гіршому пов’язане із паралітургійними практиками: настає травень, і священики наголошують на потребі відвідування травневого молебню. Але таких палких заохочень до вечірні, утрені або часів я особисто не чув. Є заохочення до домашньої молитви, але методологія, як це робити, все ще не опрацьована. Хоча і тут є приємні винятки: наприклад, на одній із парохій священик заснував «Братство біблійної молитви», і кілька сімей щовечора моляться по одній катизмі Псалтиря із заключними молитвами. Це дуже добрий приклад відновлення свідомості літургійної молитви Церкви як основи особистої. Форматом для занурення в літургійну молитву Церкви є молитва так званих «малих часів»: перший, третій, шостий, дев’ятий часи і повечір’я, або опівнічна. Наш візантійський Часослов добре пристосований до літургійної молитви, навіть якщо участь священика є неможливою.
Кожен християнин унікальний і кожна людина унікальна. Немає якогось одного правила для всіх. Проте коли мене запитують, як має виглядати будній і недільний день вірянина, що працює продавцем, у офісі чи виконує будь-яку іншу роботу, я намагаюся спрямувати таких людей до якоїсь літургійної книги. Пропоную заглянути у молитвослов, подивитись, як Церква молиться вечірню або утреню. Належить бути свідомим того, що не мусиш виконати всього. Головне у літургійній молитві – сама молитва, а не «відмовляння». Візьми «Початок звичайний» («Начало обичне»), обери якийсь центральний текст, наприклад, піснеспів «Світло тихе», якщо це вечірня молитва, а на завершення помолись відпуст. Навчись молитися такою простою молитвою увечері. Але, що дуже важливо, роби це щодня. Згодом застосуй такий самий принцип до ранкової молитви. Важливим у літургійних молитвах добового кола є те, що вони мають бути регулярними. І з часом побачиш, що тобі вже цього замало. Та завжди можна збільшувати своє «молитовне дихання», наприклад, додати псалми чи «Сподоби Господи». Скарбниця Церкви така велика, що її вистачить до кінця життя. При збільшенні також важливо дотримуватись регулярності. У суботу знайди час помолитись вечірню у храмі, прийди на недільну чи святкову утреню. Звичайно, не все й не одразу зрозумієш – це так, як із будь-якими знаннями: людина поступово збільшує їх обсяг. Молитва Церкви не є примітивною, вона використовує високий стиль, розмірковуючи над високими матеріями, бо йдеться про Бога, і по-іншому не можна. Таким чином ми поволі руйнували б стереотип – «Літургія Церкви і молитва вірних існують окремо». Буває, прийдуть люди на похорон, дяк зі священиком щось 45 хвилин читають, люди слухають, а наприкінці моляться «Отче наш» і «Бого-родице Діво» окремо від інших – так, ніби все те, що відбувалося за ті 45 хвилин, не було спільною молитвою і їх не стосувалося. Це як процедура, яку належить відбути, невластиве і спотворене бачення літургійної молитви. Насправді вона є джерелом і вершиною християнського життя. Передаючи нам осмислений і оспіваний досвід віри попередніх поколінь, молитва Церкви має стати нашим власним висловом віри.
Василь РУДЕЙКО, доктор літургійного богослов’я, заступник голови Патріаршої літургійної комісії, член Міжнародного товариства східної літургіки (Societas Orientalium Liturgiarum (SOL)), викладач літургійних дисциплін Українського католицького університету
Підготував Анатолій Бабинський
