У своїй статті «Needed: An Ecumenical Reset» для часопису «The First Things» Джордж Вайґель стисло і влучно окреслив основну проблему діалогу між Римським апостольським престолом і московським патріархатом. Її суть можна звести до того, що москва використовує екуменізм не за призначенням. Від самого початку свого ангажування в екуменічний рух, що відбулося не без благословення радянських спецслужб, московський патріархат, зі слів Вайґеля, керувався аж ніяк не екуменічними мотивами. Розпад Радянського Союзу змусив РПЦ відкоригувати тактику взаємодії з Ватиканом, але стратегія суттєвих змін не зазнала. Як не відбулося і звільнення патріархії від міцних обіймів спецслужб. Вдалою ілюстрацією продовження їхнього симбіозу є синхронне посилення мілітаристської риторики з уст світського і церковного естеблішменту росії напередодні російського вторгнення в Україну. Під час вручення 2 лютого 2022 року путіним ордена олександра невського очільникові відділу зовнішніх церковних звʼязків московського патріархату митрополитові іларіону другий зауважив, що «останніми роками ми щораз більше відчуваємо себе якоюсь подобою оборонного відомства, тому що нам доводиться обороняти священні кордони нашої Церкви». Такі слова з вуст «провідного екуменіста» РПЦ стали ще одним підтвердженням того, що в росії фраза Карла фон Клаузевіца «війна є продовженням політики іншими засобами» пасує майже до всього: починаючи з балету і літератури та закінчуючи Церквою і екуменічним діалогом. Все це за потреби стає не лише продовженням політики, але, як показали останні виступи очільника РПЦ, й інструментами війни.
Навряд чи у Ватикані бракує людей, які все це розуміють, хоча, на жаль, тих, що не хочуть цього розуміти, теж чимало. Але, як слушно зауважив Джордж Вайґель, якими благородними не були б наміри тих, що все одно намагаються провадити діалог із москвою, «це були хибні старання». Зрештою, аби не кидати тінь на православно-католицький діалог у цілому, треба визнати, що взаємини з РПЦ не мали нічого спільного з екуменізмом, а належали радше до царини «церковної дипломатії», яка у випадку з РПЦ нині цілком себе дискредитувала. Москва послідовно уникала обговорення суто богословських питань, використовуючи діалог винятково задля спроб відновлення свого монопольного становища на просторах колишніх російської та радянської імперій. Не секрет, що однією зі стратегічних цілей московської патріархії було якщо не повне знищення Української Греко-Католицької Церкви, то бодай її максимальна маргіналізація. Це давня історія. У 1845 році під час свого візиту до Рима російський імператор Микола І намагався заручитися мовчазною згодою Апостольської столиці на ліквідацію Київської унійної митрополії в 1839 році в обмін на нормалізацію відносин та поступки щодо діяльності Римо-Католицької Церкви в Росії. Нещодавно відкриті італійським істориком Маттео-Луїджі Наполітано документи періоду холодної війни свідчать, що в лютому 1952 року Сталін також ініціював перемовини з Римським апостольським престолом щодо відкриття радянського дипломатичного представництва при Ватикані. Перемовини ці тривали до березня 1953 року і закінчилися смертю Сталіна. Без сумніву, як і у випадку з Миколою І, Сталін прагнув поставити хрест на греко-католиках у СРСР і надати бодай позірної легітимності Львівському псевдособору 1946 року. Тоді на пропозицію москви Ватикан відповів відмовою, бо ж, мовляв, не можна ставити віз попереду коня, і відкриття дипломатичного представництва може стати кінцевим пунктом перемовин, але не першим.
Та вже за кілька років на арену вийшла «мʼяка сила» – московська патріархія, яка ще в 1948 році під час всеправославної наради у москві проклинала екуменічний діалог. Участь спостерігачів від РПЦ в Другому Ватиканському Соборі зіграла, можливо, якщо не вирішальну, то вагому роль у тональності його документів. Годі згадувати про негативний вплив РПЦ на процес визнання патріаршого статусу УГКЦ, про що недвозначно згадував у своєму заповіті Патріарх Йосиф Сліпий. Ватикан, натомість, намагався постійно балансувати, зазнаючи постійної критики як з боку українців, так і з боку інших народів Центрально-Східної Європи, які вимагали переосмислення так званої Ostpolitik. Задля справедливості варто сказати, що завдяки цій політиці деяких позитивних цілей було досягнуто, проте навряд чи загальний баланс здобутків і втрат здатен її виправдати.
Один із головних архітекторів Ostpolitik кардинал Агостіно Казароллі в своїх мемуарах, які побачили світ у 2000 році, визнав, що російська сторона була нечесним партнером, і нарікав, що ні Микита Хрущов, ні Андрій Громико у своїх спогадах не згадали Івана ХХІІІ у контексті залагодження Карибської кризи. При цьому він практично не торкався історії відносин із СРСР, обмежившись Угорщиною, Чехословаччиною, Польщею, Югославією та Болгарією. Адже що далі на схід, то важче виправдати спроби задобрити кремль…
Ватиканська «східна політика» почала зазнавати змін після обрання Папою Кароля Войтили, який дуже добре знав ситуацію в Центрально-Східній Європі. Без сумніву, його роль у розвалі СРСР колосальна, і через це у відносинах Ватикану та Москви під час понтифікату Івана Павла ІІ віяло холодом. При цьому Рим намагався провадити екуменічний діалог з московською патріархією, а Папа висловлював готовність відвідати росію чи зустрітися з московським патріархом. До такої зустрічі ледь не дійшло у 1997 році в одному з монастирів поблизу Відня. Проте російська сторона вимагала включення у спільний підсумковий документ осуду «прозелітизму» та «уніятизму». Ватикан вилучив ці пропозиції з проєкту декларації, через що росіяни від зустрічі відмовилися. Насправді цей епізод не був лише епізодом, оскільки настійливі й багаторазові наполягання російської сторони на необхідності обговорення в межах діалогу питання «уніятизму», під яким у московській патріархії розуміють, як правило, саме існування УГКЦ, свідчить, що провідною метою псевдоекуменічних потуг росіян було ніщо інше, як розчищення простору для безперешкодного розширення «русского міра». Задля цієї мети використовували найрізноманітніші екуменічні майданчики, на які представників РПЦ охоче запрошували з надією на те, що це сприятиме досягненню єдності Церков.
Без сумніву, мотивацією католицької сторони було саме відновлення єдності. Заради цього московській патріархії відчинили двері навчальних закладів і надали доступ до фондів. Жевріла надія, що РПЦ з часом перегляне свої підходи до екуменізму та скоригує своє соціальне вчення, позбавиться обіймів світської влади. Проте це були наївні сподівання. Представники московської патріархії у той час пили вино, заїдаючи його пармезаном, і милувалися італійськими краєвидами, розмовляли на високі теми, у той час як удома і далі плекали в середовищі своєї пастви антикатолицькі й антизахідні настрої, що стали органічною частиною ідеології «русского міра». Тих, що серйозно ставилися до екуменічного діалогу і прагнули реформи «казенного» православʼя, як, наприклад, ігумен Веніамін Новік, маргіналізували і виключали з публічного дискурсу.
Звісно, Ватикан мав повне право будувати свої стосунки з РПЦ та кремлем відповідно до власного бачення і цілей. Проблема в тому, що зона інтересів московської патріархії не обмежувалася росією, а включала всю територію колишньої совєтської імперії. І в Римській курії не бракувало людей, готових закрити на це очі чи навіть визнати справедливість таких претензій. Саме тому ватиканські чиновники від екуменізму послідовно дистанціювалися від українських православних, які прагнули здобути автокефальний статус, та утримувалися від контактів з ними навіть після того, як Вселенський Патріарх надав їм цю автокефалію. Понад те, вони воліли не бачити постійних намагань московської патріархії обговорювати питання, пов’язані з УГКЦ без участі самих греко-католиків, чим тільки підривали авторитет Римського апостольського престолу в очах не лише українських католиків, але й ширших верств українського суспільства. І з цього в москві, що й не дивно, єхидно посміхалися.
Сьогодні вже цілком очевидним є те, що зустріч патріарха кіріла і Папи Франциска у Гавані в 2016 році була частиною гібридної війни російської федерації проти України. Росіянам треба було, як кажуть, зберегти обличчя після анексії Криму та початку війни на Донбасі, і зустріч із Папою стала для них доволі успішним тактичним ходом у цьому напрямку. Відомо, що ще одна зустріч Папи з патріархом була запланована на літо 2022 року. Тобто після того, як Україна, на думку російського генштабу, мала бути за лічені дні окупована російською армією і припинити своє існування як суверенна держава. В патріархії, без сумніву, знали про агресивні плани кремля і цинічно готували свій черговий хід на церковно-дипломатичному фронті.
Нещодавно держсекретар Ватикану кардинал Пʼєтро Паролін заперечив можливість такої зустрічі в найближчому майбутньому, і це позитивний сигнал, як і те, що папський нунцій Архиєпископ Вісвалдас Кулбокас, незважаючи на надзвичайно складну безпекову ситуацію в Києві, не покинув своєї резиденції. Проте холоднокровне повномасштабне вторгнення росії в Україну, яке супроводжується безжальним бомбардуванням міст і сіл та найбільшою гуманітарною катастрофою з часів Другої світової війни, повинне спричинити докорінне переосмислення ватиканської «східної політики» в цілому. Нема сумнівів, що багато хто у Ватикані розумів усі загрози, які несе ідеологія «русского міра», усвідомив, що московську патріархію не цікавить єдність Церкви та екуменічний рух, що російські церковні дипломати – лише «агенти в рясах». Я далекий від того, щоби розганяти «зраду», проте слід, нарешті, визнати, що інерція старої Ostpolitik часто брала гору. І цьому має настати кінець. Бо продукція «Софріно» – це, по суті, ті ж самі російські кулі та снаряди, тільки виглядають «делікатніше».
д-р Анатолій Бабинський, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ
