Важливим питанням у процесі християнізації Київської Держави і її народу виявляється проблема духовенства, яке виконало перший обряд офіційного хрещення та обучення киян у Христовій вірі. Початковий літопис Нестора при описі хрещення говорить, що Володимир повернувся з Корсуня до Києва з «Настасом і священиками корсунськими»; а на ріку Дніпро, для акту торжественного і маніфестаційного хрещення народу вийшов Володимир «з священиками княгині і корсунським». Виринає питання: хто ж були отими першими офіційними духовниками в Києві? Відповідь на це питання скаже нам багато і про те, звідки остаточно Володимир прийняв християнство для своєї держави; з цим получене і питання про походження державної єрархії в Україні. Бо християнство по своїй суті являється завжди церковним, тобто його існування є неможливим без церковної його організації. Християнство появляється разом з духовенством і виявляється у формах церковних.
1. Щодо питання духовенства, то слід відмітити наступне: християнізація України вимагала підготовки, катехизації народу, обучення в християнській науці; вимагала певних обрядів і наладнання церковного життя і подавання святих Тайн. Хто міг до того надаватися? Тяжко повірити, щоб у тому були помічними грецькі, так звані «царицині священики». Отож і місійний культурний колоніялізм греків треба виключити, головно, коли зважимо швидше поширення християнства в Україні. На перешкоді дії місійного грецького духовенства стояла мова. Тут не йшло вже тільки про освідомлення і обучення вищих верств, які могли, може й знали дещо грецьку мову чи могли користуватися перекладачами; йшлося про широкі маси простого народу, в Києві, в околиці, а згодом по цілій розлогій країні. Треба було духовенства, яке знало б староукраїнську чи староруську мову. І тут треба пригадати собі, що вже перед Володимиром, за Ігоря та Ольги, в Києві були християни, та були виконувані навіть церковні обряди публічного характеру; тож і були священики, бо християнство без Церкви, а тому й без священиків — не мислиме. Тим то й не тяжко зрозуміти, що з хвилиною офіційного прийняття християнства вони перші мусіли поширити коло свого християнського діяння і місії. Дальшим джерелом, звідки можна було дістати відповідних священиків-катехитів, — були інші слов’янські народи, вже давніше християнізовані. Йдеться передусім про паннонсько-моравську чи чеську околицю та про Болгарію.
Найбагатшим джерелом, звідки можна було зачерпнути християнські елементи,— була християнська Болгарія, що прийняла кирило-методіївське слов’янське християнство. Болгарські священики могли говорити киянам і українцям взагалі про Христа, і то зрозумілою мовою та дати зрозуміти літургічні книги. Треба прийняти, що контакт Київської Держави з Болгарією був не тільки воєнний, але й мирний. Трагічно закінчений для Києва двобій Святослава І з греками за Болгарію був зреваншований його сином Володимиром і закінчився миром. Болгарія, загрожена від Візантії в своїм національнім існуванні, шукала зв’язків та союзників проти Візантії у слов’янському світі; тож могла знайти спільну мову з Києвом та прийняти на себе почесну ролю християнізації українських земель, на запрошення їх володаря. Справді, духовна і церковна література молодої київської Церкви, яка раніше появилася в Києві, носить дуже виразні болгарські сліди. Тим то й не можна не доглянути тих зв’язків, що їх рештки залишилися і досьогодні в богослужбово-церковній мові українського народу та які вросли в його душу. В обличчі української людини Болгарія могла виграти конкуренцію з Візантією, і, як нам здається, вона її виграла.
2. Походження української єрархії. Тому, на нашу думку, здогади про болгарські початки первісного українського духовенства і єрархії мають усі дані, щоб їх розумно прийняти, бо пояснюють цілком природньо історичні явища і факти, які інакше залишилися б невиясненими. Наші найдавніші літописи, на жаль, говорять неясно про цю важливу справу. А чому? Не тяжко здогадатися: їх підчистили грецькі чи грецькофільські коректори в візантійському дусі та на славу Візантії, щоб підтвердити, мовляв, її вирішальні впливи й заслуги в охрещенні українського народу.
Ще менше кажуть нам візантійські джерела, хоч як дивно, що Візантія не віднотувала такої важливої світової події, як хрещення України. Причин треба, відай, шукати в простому ствердженні, що їй для цього бракувало своїх фактів, які вона могла б прийняти. А що там робили якісь болгари чи українці без її участи,— її, очевидно, мало інтересувало; це ж бо діялось у варварській північній країні! І українські, і візантійські джерела говорять про приїзд грецьких священиків до Києва в супроводі княжни Ганни, але вони нічого не говорять про єпископів чи митрополита. Коли ж, згодом, Володимир побудував у Києві соборний храм, так звану Десятинну церкву, то приставив до її послуг саме отого «Настаса корсунянина з його священиками», які теж були корсунянами. Перша згадка про єпископів записана в нашому літописі під 996 роком, коли Володимир мав нараджуватися з ними в певних суддівських справах. Хто вони були і скільки їх було — не знаємо. Тому в історії української Церкви існує розбіжність думок щодо походження української єрархії, і були поставлені різні теорії. Та кожна з них, крім своїх більше чи менше переконливих доказів, має і свої браки, свої труднощі, і їм по черзі загально приглянемося.
3. Теорія походження єрархіі в Україні. Теорія щодо походження єрархії в Україні відноситься передовсім до його первоєрарха — митрополита, єпископа стольного города, який і був звичайно святителем інших єпископів та — за тодішнім правом — керманичем усієї Церкви даної країни.
Візантійська теорія
говорить, що Володимир хрестився у Корсуні в Криму та прийняв з Візантії і духовенство, і єпископів, тобто єрархію. Це традиційна теорія, яка має в основі так звану «корсунську легенду» наших літописів, про яку ми вже говорили. В церковній історіографії її обстоюють такі вчені як Е. Голубінський, митрополит Макарій Булгаков, М. Карамзін, М. Грушевський та багато інших, які ідуть втертими традиційними стежками та не поглиблюють розгляду цього питання в світлі новіших здобутків історичної науки. В новіших часах вона щораз більше втрачає своїх прихильників. На місце візантійської теорії приходить до слова так звана болгарська теорія, що говорить про походження духовенства та єрархії в Україні з християнської Болгарії. Перший висунув її історик М. Присєлков на основі нових джерел та основної критики «корсунської легенди»; останньо широко опрацював її історик Степан Томашівський, а за ним пішли Амман, Федотов, Шмугло, Холмський та інші; уважають її за певну Бахрушин, Пресняков, Лужницький, Чубатий, Коструба, Назарко й інші.
Особисто вважаємо, що болгарська теорія, у її так званому македонському уточненні, вимагає поважного розгляду та вияснює ще найбільше тривалих елементів, історією певно встановлених.
Болгарська теорія
Коротко можемо сказати про цю теорію ось що. Коли візантійська теорія не витримує історичної критики, корсунська ж подія, яка являється її основою, здавалася леґендою та пізнішою тенденційною філовізантійською вставкою, що мимохіть думка звертається до тодішнього великого антагонізму Візантії до Риму, тим більше, що навіть у так званій «корсунській леґенді» говориться про посольство папи римського до Володимира, яке мало б прибути до Корсуня та принести мощі св. Климента. Справді, деякі автори — захоплені цими посольствами до, і від Володимира, ролею норвезького князя Олафа, прецеденсом княгині Ольги з її посольством до Оттона Першого, якої приклад мав велике, а може і вирішне значення в наверненні Володимира і боярства, і зваживши на історичну місію св. Адальберта, на діяльність латинського духовенства, а згодом і на місію Брунона до печенігів через українські землі (1108 р.) — висувають досить привабливу римську теорію організації Української Церкви за Володимира. Але, попри все інше, ця теорія не може відповісти на два важливі питання: як можливо, що по смерті Володимира, а може ще й за його життя, так скоро ця латинська єрархія повізантійщилася? Також — звідкіля взялася в Києві, та в Україні взагалі, старослов’янська літургійна мова в староболгарській формі? І ось вдоволяюча відповідь саме на ці два питання є вихідною точкою так званої болгарської теорії, яка основується на позитивному спостереженні і факті, що крім згаданих двох великих світових Церков — візантійської і римської — існувала в тих часах третя самостійна Церква з своєю питомою обрядовістю, яка вдержувала зв’язки з одною і другою, чи з одною або другою Церквами, будучи посереднім звеном між ними, тобто Церква Болгарсько-Македонська, з осередком в Охриді.
Ціла історія християнізації Болгарії в другій половині IX століття основується на змаганні мати свою самостійну слов’янську Церкву з своїм власним вищим проводом. Звідси пояснюються оті хитання між Візантією і Римом, які деколи набирали і драматичних рис. Хоч остаточно Болгарія, по волі чи по неволі, перехилилася на бік Візантії і її християнської церковної форми, то цей самостійницький ідеал залишився за нею назавжди. І коли згодом цісар Симеон Болгарський унезалежнився від Візантії політично та розвинув свою державу в окрему потугу, посягаючи навіть і проти самої Візантії по царську гідність, то в світлі візантійського прикладу це могло бути подумане тільки в об’єднанні з патріяршою гідністю для Болгарської Церкви. І справді, він — залякавши Візантію кількаразовою облогою околиць самого Константинополя,— найменував болгарського патріярха та велів самого себе коронувати царем. Візантія, очевидно, спротивилася і навіть закликала по допомогу римських папів проти посягань Болгарії, проте римських послів таки в Болгарію не допустили, побоюючись, що Рим поступиться, і Симеон об’єднається з Римом у стисліше спілкування: і політичне, і, головно, церковне. Справді, Симеон порозумівся був з Римом, який визнав за ним царський титул, а тим самим і патріярший. Але Симеонові не вдалося закріпити на стало свого досягнення, і його наступник Петро дався заманити візантійській дипломатії, яка за ціну його підпорядкування візантійській політиці визнала за ним титул царський, а за болгарською Церквою титул патріярший. Та проти візантофільської політики царя Петра вибух внутрішній бунт, який за вмілим вмішанням Візантії згнобив саме Святослав, князь київський, що зайняв був частку Болгарії та висунув небезпечні для Візантії пляни щодо цілих Балканів.
Тому Візантія виступила збройно і дипломатично проти Святослава, неначе в обороні Болгарії, й анексувала її безпосередньо під своє володіння, зносячи болгарський Патріярхат та беручи в полон синів Петра. Від цього врятувалася лише західня частина Болгарії, яка обороняла одне і друге своє право, політичне і церковне, на самостійне життя. Вона мала свій осідок в Охриді, в Македонії.
Царі Роман і Самуїл почали поволі відвойовувати втрачене та досягли світлих днів саме в часах Володимира Київського. Відновились давнішні зв’язки з Римом і Заходом. Все це відродження відбулося на очах Володимира, тож на цій країні мабуть спочила і його увага, коли довелося думати про організацію Української Церкви. З Болгарії не загрожувала Києву жодна небезпека, навпаки, промовляла спорідненість мови, опозиція проти Візантії та дружні зв’язки з Заходом. Можливо, що Володимир оглядався і за майбутніми союзниками: проти печенігів та Візантії з одного, і проти Польщі, з другого боку.
Тому зворот Володимира до Болгарії міг бути продиктований як міжнародньою ситуацією, так і особистими обставинами його родинного життя. Він забажав мати Українську Церкву так само незалежною, як Болгарська, яка брала від Візантії одне та не відрікалася приязних стосунків і до Риму, з другого боку. Звідки міг Володимир взяти відповідних людей не тільки для підрядної ролі хрещення народу, але також і людей, відповідальних за провід молодої Церкви, за її церковну політику.
Крім цього вихідного пункту отої болгарської теорії існує ще цілий ряд фактів, які скріплюють її імовірність чи навіть дають певність.
Ось деякі з них:
1) Візантійські джерела не згадують ні про патріярха, ні про єпископів, які мали б хрестити Україну з рамені і місії Візантії, що виглядає майже неймовірне, щоб про це замовчало б візантійське літописання, якщо б так фактично було.
2) До 1037 року в Україні був архиєпископ, а не митрополит, що вказувало б на її єрархічну незалежність.
3) Уживання староболгарської мови, і то з самих початків церковного життя, як урядової в Церкві.
4) Вплив болгарської церковної літератури на Київську.
5) Невияснена відсутність у Києві грецьких митрополитів перед 1037 роком, коли вже Церква існувала майже півстоліття, що було немислиме за тодішнім церковним правом церковного управління.
6) Приявність якогось болгарського митрополита в Києві при перенесенні мощів святих князів Бориса і Гліба в 1020 році.
7) Імена, надані при хрещенні улюблених синів Володимира від болгарів: Роман і Давид, чи Борис і Гліб, які були часто вживані в болгарській династії.
8) Однозгідність у цій справі серед новіших істориків Церкви, на основі повнішої перевірки джерел так, що історик Ковалевський у своїй синтезі історії відкрито каже: «Можна майже без сумніву твердити, що перша єрархія була дана Київській Русі не Візантією, але болгарським охридським патріярхом» (Назарко).
Звідси сьогодні загально прийнята думка про болгарські початки української єрархії та організації Української Церкви, які не встояли на якихось ворожих позиціях до Заходу і до Риму, як було в Візантії. І це проявляється за цілий княжий період історії Української Церкви; а це, в свою чергу, є новим доказом, що та настанова не виросла на візантійському ґрунті, що не мала вона там своїх зразків й ідеологічної підбудови; цей ґрунт треба шукати саме в отій примирливій та воднораз незалежницькій політиці Болгарської Церкви і Держави, на якій взорувалась й історія Української Церкви.
