(Іван Франко: «Що таке поступ?»)
Конференція у Львові з нагоди появи Енцикліки «Центезімус Аннус»
червень, 1992 р.
Кінець XIX століття увійшов в історію суспільних, соціяльних і політичних відносин в Европі, як час радикальних змін в царині науки і техніки та виникнення різних модерних ідеологій.
Узагальнюючи, результатом цих змін, покищо в теорії, ставала нова концепція держави як суспільно-політичної формації, побудованої на капіталістичному способі виробництва, для якого формою власности був капітал, а праця — товаром. В силу таких обставин, що мали суто економічний характер, суспільство поділялося на дві антагоністичні кляси, які представляли капітал з одної сторони і працю — з другої. Нові виробничі відносини створювали нові форми соціальної несправедливости, що в свою чергу сприяло виникненню революційних ситуацій в ряді промислових країн Західньої Европи.
Річ зрозуміла, що ці процеси від середини XIX ст. були постійно в полі зору окремих людей або інституцій, які старалися встановити певні закономірності в розвитку суспільних рухів і на тій підставі витворити ідеології суспільної злагоди. Або навпаки — ідеологію боротьби клясів і соціяльних революцій, які мали б призвести до усуспільнення засобів виробництва і «справедливого» розподілу суспільного продукту, та й таким способом створити рай на землі. Звичайно, що в таких теоріях не було місця на пошанування права приватної власности та інших морально-етичних засад, що їх проголошувало християнство.
Християнська релігія, а з нею також і Апостольська Столиця, людину (в теологічному сенсі) трактує як твір Божий, що постійно живе в соціяльному середовищі поруч з іншими людьми, а всі вони є дітьми Божими. Нормою поведінки і співжиття між людьми, незалежно від обставин і ситуацій, повинні бути євангельські засади, на яких побудована вся соціяльна доктрина Вселенської Церкви. Тому, коли проголошувалися соціяльні теорії, що заперечували Бога і християнську мораль для осягнення своїх цілей, Папа Лев XIII Енциклікою «Рерум новарум» взяв в оборону людину та її потреби, вказуючи на шкідливість клясової боротьби. В 45-и скодифікованих параграфах, що складають цілість Енцикліки, дається надзвичайно глибока і передбачлива аналіза теорій соціялізму, згідно яких нібито могли би бути вирішені всі соціяльні проблеми людських спільнот. Енцикліка називає їх фальшивими розв’язками. Це в І частині Енцикліки. В II частині подані дуже узагальнені рекомендації різним організаціям (включаючи Церкву і державу), як виправляти зло або розв’язувати конфліктні ситуації між працедавцями і робітниками, не вдаючись при тому до насильницьких методів. Само собою зрозумілим є, що все тут опирається на пошануванні прав людських і Божих для добра як окремо взятої людини, так і цілих суспільств. Важливо є відмітити, що вже в тих часах римський Понтифік чітко і ясно поставив питання про правовий устрій держави. Отже, згідно його думок, державна організація повинна опиратися на трьох владах — законодавчій, виконавчій та судочинній. Цей факт тим більше заслуговує на увагу, що така візія державного устрою пропонувалася Вселенською Церквою тоді, коли майже вся християнська Европа мала монархічні устрої, часто навіть абсолютистські.
В українській світській публіцистиці тих часів не знаходимо відкликів або коментарів до цієї першої соціяльної енцикліки. Але й наша церковна преса, очевидно, не цікавилася «речами новими». Бо навіть дуже важний Львівський провінційний собор, що відбувся у жовтні 1891 p., в своїх чинностях і рішеннях ніде не покликається і не згадує Енцикліки як зобов’язуючого документа, виданого Апостольською Столицею. А прецінь минуло майже півроку з того часу, як появилася Енцикліка. Правда, в рішеннях Собору є місця, що торкаються справ соціяльних, але тут ходить радше про пошанування традицій і про звичаєве право українського суспільства, а не про «речі нові». Та навіть Перемишльський епархіяльний собор, що відбувся вже в кінці століття, бо в 1898 році, також, видно, не мав просто-напросто потреби покликатися або звертатися до Енцикліки, як до найбільш авторитетного документу в справах соціяльних.
Воно й не дивно. Українські землі, що входили тоді у склад Австро-Угорської імперії, знаходились на східніх її окраїнах і мали характер, якщо ходить про виробничі відносини, суто колоніяльний. Соціяльний склад населення Галицького Намісництва — це «хлоп і поп» з тонесеньким прошарком інтелігенції, що виводилася з цих двох станів. Про українське робітництво, міський організований пролетаріят не було ще й мови. Тимчасом Енцикліка появилася саме тому, що в промислово розвиненій Европі виходив на соціяльну арену чимраз більше свідомий своєї сили пролетаріят. Нещадно експлуатований своїми працедавцями, а властиво, монополізованим капіталом, він, вступаючи в боротьбу за покращання умов праці і життя, чимраз відважніше і конкретніше ставив питання політичного характеру. Ріст в силі пролетаріяту і неуступчивість буржуазії створювали реальну загрозу кривавих революцій і громадянських воєн. Безпомилково збагнувши суть проблеми, папа Лев ХІІІ тому й оголосив свою знамениту Енцикліку, що боронила права покривджених і взивала до раціональної поміркованости кривдників. Треба думати, що для українського суспільства ці справи, ці «речі нові» були тоді ще дуже далекою новизною, тому й не бачимо суспільної реакції на них.
Саме в тому часі Іван Франко разом з Михайлом Павликом творять Русько-Українську Радикальну Партію. Але її програмний соціялізуючий радикалізм був достосований до суспільно-політичних реалій та громадянської і національної свідомости українського галицького загалу. Він, помимо прогресу і руху вперед, мав все ж таки в тих часах ще клясово селянський, а не пролетарський характер. Потрібно було ще з десять років, аби галицько-руське суспільство дозріло до європейського соціяльно-політичного думання. Власне аж в тому тільки часі змогла появитися знаменита праця Франка «Що таке поступ?», яка в 1903 р. вийшла в Коломиї окремою брошурою. З огляду на порушені там проблеми, на їх висвітлення і коментування, можемо сміливо сказати, що це наша українська громадянська енцикліка. Франко, що соціяльними питаннями цікавився ще з студентських років, без сумніву, був обізнаний з папською енциклікою «Рерум новарум» таки в часі її появи. Але свою «енцикліку», яка має таку вимовну назву — «Що таке поступ?» — зміг оголосити своєму народові тільки тоді, коли суспільна свідомість готова була її сприйняти і зрозуміти. Франко, як глибокий аналітик історичних та соціяльних процесів, добре розумів вагу робітництва, пролетаріяту для революційної боротьби і творення модерної цивілізації. Проте в своїй праці «Що таке поступ?» він немов би апелює більше до селянської ментальности та й свідомости, будучи прекрасно зорієнтованим в розкладці політичних сил галицько-руського суспільства.
Хотівши сказати про ті самі речі, що й папська Енцикліка, (засадничо беручи — про справедливість і милосердя), він вибрав зовсім іншу форму подачі матеріялу. Енцикліка «Рерум новарум» — це свого роду кодекс, поданий папою єпископам Вселенської Церкви, яким вони повинні керуватися у веденні християнської антипропаганди атеїстичного соціялізму, ідеї якого заполонювали уми широких кіл європейської інтелігенції та й робітництва. Натомість Франко пересторогу своєму народові подає у формі великої публіцистичної статті. А щоб його аргументи «анте» були більш переконливими для незанадто освіченого читача, подає їх у дуже прозорій розповідній формі викладу. Враховуючи певний консерватизм у способі думання і діяння тодішнього галицько-руського суспільства, Франко, щоб доказати неминучість поступу вперед, його прогресивність, в своїй статті приводить всю історію людської цивілізації, від правіків аж до часу, коли появилися «речі нові».
Помимо того, що Франко в основному деклярувався по стороні матеріялістичного світогляду, а в пізніших часах різні ідеологи робили з нього майже войовничого атеїста, його праця «Що таке поступ?» вражає своєю, так би мовити, «християнськістю». Хоча назовні ця стаття зовсім світська: немає там, як у папській Енцикліці, посилань на право і закони Божі. Проте на кожнім кроці відчувається великий гуманізм, милосердя до знедолених і потребуючих, заклики до справедливосте і т.д. А якраз ці морально-етичні категорії є функцією євангельського вчення, зокрема притч Христових, в яких так досконало орієнтувався Франко-письменник і Франко-мислитель. На підставі вищесказаного можемо твердити, що епохальна праця Івана Франка «Що таке поступ?» є немов би «перелицьована» на наші потреби Енцикліка папи Лева XIII і подана в своєму часі духовним батьком народу як пересторога перед згубним впливом модних тоді «речей нових», т. зн. нових соціяльних теорій. Зрештою, навіть якби хтось хотів заперечити таке припущення і доказувати, що між Франковою, а папською пересторогами немає ніякого зв’язку, то лишається незаперечним один факт, а саме: у великі часи історії великі мужі, на яких доля і Боже провидіння поклали відповідальність за судьби народів, вони — ці мужі, ці провідники — незалежно від себе думають синхронно в оцінці ключевих фактів, моментів та історичної ваги ситуацій. їх широченна ерудиція, посилена Божою силою, дає їм візію майбутнього. Тому стають вони немов би Божими рупорами, через які подається вчасно голос перестороги, аби народи в пошуках істини не зблудили. Енцикліка «Рерум новарум» папи Лева XIII та праця Івана Франка «Що таке поступ?» є цьому підтвердження.
Іван Гречко
