Війна в Україні триває вже вісім років. Проте після повномасштабного вторгнення російських військ на територію нашої держави взимку цього року життя всіх українців поділилося на два періоди: ДО і ПІСЛЯ 24 лютого. За цей останній час ми зіткнулися з жорстокістю, якої не бачили навіть у найстрашніших снах, бо лише хвора уява могла вималювати те, наскільки огидні речі можуть робити люди одні одним. Люті масові вбивства, катування, ґвалтування… Українці сьогодні переживають тотальну невпевненість не те що у завтрашньому дні, а в кожній наступній миті. Адже російські ракети сягають будь-якої частини нашої країни. Як у такому часі проповідувати про люблячого Бога? Що можна порадити віруючим, які хоч і різною мірою, але постали перед реаліями війни? Що говорити матерям, які втратили на цій війні дітей?
Редакція «Патріярхату» поговорила з людьми, які несуть душпастирське служіння в різних місцях України. Досвід, яким поділилися наші співрозмовники, вважаємо, стане в пригоді багатьом із нас.
Жити на війні, але не війною
«Не важливо, чи ми в зоні, де стріляють, а чи в тилу, де відносний спокій, від війни страждають усі. Тому ми завжди говоримо і нашим парафіянам, і людям, які знайшли в нас тимчасовий прихисток, що маємо жити за принципом «живемо на війні, але не живемо війною», – каже брат Юстин Русин, капуцин, настоятель монастиря Стрітення Господнього в Ужгороді, духівник семінарії Трьох святителів Мукачівської греко-католицької єпархії.
На практиці, зі слів брата Юстина, це означає не сидіти заціпеніло перед телевізором чи гаджетами, читаючи всі новини, а жити за можливості повсякденним життям: садити город, навіть якщо залишається ймовірність, що в нього влучить бомба, облаштовувати свій побут, навчатися, піклуватися про себе тощо. Ми маємо боротися за нормальність нашого життя і не дозволити собі впасти у депресію. Адже саме цього прагне наш супротивник. І кожне наше опускання рук є його перемогою.
Очевидно, дотриматися принципу, пропонованого братом Юстином, легше, коли перебуваєш у тилу чи в містах, де нема руйнувань, спричинених російськими бомбами і ракетами. Але й у понівечені місця України треба приносити нормальність людського життя. Про це говорить сестра Теодора Шулак, провінційна настоятелька згромадження Сестер-місіонерок Найсвятішого Ізбавителя в Україні. У час нашого спілкування вона якраз перебувала в Чернігові, який у перші місяці війни зазнав бомбардування 500-кілограмовими бомбами і був обстріляний забороненими касетними снарядами. За інформацією Укрінформу, Чернігів зруйнований на 70%. Сестра Теодора взяла участь в проведенні табору для дітей із цього міста та деяких навколишніх сіл. Розповідає, як здивувалася одна місцева журналістка, яка прийшла до них і побачила розваги дітей, почула музику: «О, та у вас тут життя!» «Так, життя, – відповіла монахиня, – бо ми живі»
Разом із отцями-редемптористами сестри щосуботи їздять у віддалені, найбільш зруйновані райони Чернігова з великою іконою Матері Божої Неустанної Помочі та здійснюють там Богослужіння. Моляться заупокійну, молебень до Богородиці. Сходяться люди, і після відправи монахи спілкуються з ними, роздають гуманітарну допомогу – переважно продукти. У тих зруйнованих місцях, зокрема в Бобровиці, де у квітні російські літаки п’ять днів поспіль прилітали по кілька разів і скидали бомби на житловий масив, люди зараз живуть у гаражах і підвалах. Близьке сусідство з кордоном росії не дозволяє їм позбутися напруги й страху, бо постійно чути попередження, що з того боку збираються російські війська.
До дитячого табору, організованого сестрами, зголосилося майже 50 дітей. Щоранку сестри об’їжджають бусом околицю, збирають дівчат і хлопців та о 16-ій годині розвозять їх по домівках. Сестра Теодора розповідає, що одного разу вони організували зустріч парафії, на яку прийшло стільки людей, що всі заледве вмістилися в катехитичному класі. Людям запропонували зробити ділення, «де ми відчували Божу силу в цей важкий час». Багато хто сказав, що дякує отцям, які прийняли їх у свій дім, коли були бомбардування. Тоді в редемптористів проживало приблизно 50 осіб, з яких лише 15 були їхніми парафіянами.
Сестра Теодора – досвідчена психотерапевтка. Вважає, що війна є настільки драматичним періодом у житті людини, що руйнує особу, тобто цілісність духа, душі й тіла. «Ми стараємося дбати про дух наших людей, бо є і заступницька молитва, і Таїнства. Дбаємо також про тіло, організовуючи доставку гуманітарної допомоги, – розповідає вона. – Але на емоційному, психологічному рівні стрес, який ми переживаємо, запам’ятовується нашим тілом. Тому навіть у спокійний період ми часто не можемо позбутися безсоння, страхів, незрозумілої паніки».
Спілкуючись з дітьми, сестра дізналася, що вони мали труднощі із зосередженням, тому їм було важко навчатися і добре закінчити цей навчальний рік у школі. Під час табору вона вела групку дітей у віці п’ять – дев’ять років. І щойно хтось згадував про осколки ракети, як усі відразу починали розказувати, що відбувалося на їхньому подвір’ї, з їхніми батьками. Було помітно, як сильно їх це тривожить. І хоча діти не знають, коли про це говорити, де є контекст, щоби це висловити, безумовно відчувають сильний стрес. «Стрес, який ми не усвідомимо, може перерости у травму. І країни, які пережили війну, свідчать, що ми матимемо великий відсоток травмованих людей. Тому нам вже потрібно починати свою працю хоча б із психоедукації», – вважає вона.
На думку сестри Теодори, кожен священнослужитель має володіти базовими знаннями з психології, щоби помітити і розрізнити, чи людина перебуває в стресі, а чи у травмі. І хоч священник теж дуже важливий, бо в людини є багато питань з духовної сфери, проте варто не спіритуалізувати в тих ситуаціях, де їй потрібна професійна психологічна допомога. Про це говорить і брат Юстин Русин, який також радить священникам мати контакти психотерапевтів і в разі необхідності скеровувати людей до них. У випадку, коли немає безоплатного фахівця, треба подбати про те, щоб знайти кошти для оплати його послуг. Загалом мовиться про чуйне, чутливе ставлення до кожної людини, яку Бог посилає до душпастиря.
Лікувати рани, а не ятрити
Люди завжди переживають втрати. Так влаштоване наше життя. Проте війна є періодом високої інтенсивності втрат, тому це час надто великих викликів. Тож яким має бути душпастирство ран, як допомогти людям, які пережили велику кривду – втратили руку чи ногу, будинок, рідних? «Вислухати їх», – відповідає отець Михайло Станчишин, ТІ, досвідчений духівник, який уже багато років провадить Духовні вправи святого Ігнатія Лойоли.
24 лютого він перебував у Моршині на реколекціях для духівників. За три дні він повернувся до Львова, де є осередок Товариства Ісуса. Та за кілька днів поїхав до Харкова, на який інтенсивно скидали російські бомби обстрілювали ракетами. Одна касетна бомба розірвалася за 20 метрів від вікон квартири, де знаходився отець. Проте священник уцілів і разом з тамтешнім єпископом Василем Тучапцем, ЧСВВ, квартиру якого теж зруйнували вибухи, перебрався до катедрального храму. Отець Михайло разом зі своїми друзями зміг налагодити доставку гуманітарної допомоги харків’янам, які залишилися в місті. Хоч і дві третини містян виїхали, у місті-мільйоннику досі залишається велика кількість людей, багато з яких змушені жити в підвалах. Десь там їздить із допомогою відомий письменник Сергій Жадан, а біля храму Святого Миколая Чудотворця, а часом і в розбомбленій Салтівці (один зі спальних районів Харкова) ходить отець Михайло Станчишин. Каже, що вже запізнався з багатьма людьми і полюбив їх.
«Я їхав сюди, щоб зустріти Ісуса. І я зустрів Його», – наголошує священник.
Досвід духівника допомагає отцеві бути помічним харків’янам. Із болем розповідає про дітей, зранених війною. Вони сильно стресовані. Шести-, десятирічні починають пісяти і в ліжко, і в штанці, особливо коли мама підвищила голос. Мами ходять і до лікарів, і до священників, і отець має нагоду навчити їх молитися. Буває, приходять люди і просять про сповідь. І виявляється, що це перша сповідь у їхньому житті.
«У таких випадках я пропоную людям приготуватися до цього Таїнства, – каже отець. – І вони починають плакати під час першої науки, кажуть, що ще ніколи священник не вділяв їм скільки часу і уваги».
Зі слів отця, коли люди приходять на духовну розмову, то зазвичай переживають кризову ситуацію. Ще не було такого, аби хтось прийшов ділитися великою радістю. Тож розмова з людьми, які переживають різні кризи, потребує окремого вміння, яке може убезпечити й самого духівника від того, щоб не «потонути в пеклі, яке переживає людина». Про духовний провід отець Михайло висловлюється доволі лаконічно: «мистецтво і суть духовного проводу – це слухання: слухання Бога, слухання самого себе і слухання людини, яка прийшла на розмову.
Слухання Бога. Треба пам’ятати, що найважливішим у духовному проводі є Ісус. Не моє знання і мій досвід, а саме Ісус. «Я молюся перед зустріччю з людиною. Під час розмови я теж у першу чергу шукаю Бога, де Він тут об’являється. Я весь час запитую Бога, що маю сказати цій конкретній людині зараз, що її запитати. І коли я попрощався з людиною, проводжаю її молитвою», – каже священник.
Слухання себе. Отець Михайло вважає, що духівнику треба прислухатися до самого себе, до того, що відбувається з ним самим. Наприклад, він може злякатися розмови з людиною, яка була на війні. Важливо завчасно усвідомити свій страх. Можна також бути сильно втомленим, бо це вже, приміром, розмова з десятою людиною. В такому випадку духівник може просто не витримати і сам потоне в зраненнях іншої людини. Тоді потрібно шукати супервізії, вищого духівника. І ліпше перенести розмову з людиною, аніж слухати її, будучи неготовим до цього. Це може спричинити вигорання.
Слухання людини, яка прийшла на розмову. Слухання іншої людини займає 80% духовної розмови. Нерідко священники починають навчання вже після першого речення, яке промовила людина. Але людина потребує виговоритися – особливо скривджена. Духівник, зі слів отця Михайла, може лише допомогти їй висловити максимально все, що вона переживає. Уважне контемплятивне слухання – це прийняття. Саме цього найбільше потребує зранена людина.
Бути націленим на слухання отець Михайло радить і тоді, коли людина приходить та хоче отримати конкретну пораду. Метою духовного проводу не є вирішення якоїсь проблеми, тому не треба спішити з порадами. Треба допомогти людині пізнати себе, свою ситуацію і самій прийняти рішення. «Святий Ігнатій каже до духівника: «Мовчи і терпеливо слухай, щоб не зробити гірше. Бо справді можна зробити гірше», – радить він.
Варто зазначити, що отець Михайло Станчишин є співзасновником Школи духовного проводу «Єлеазар», яка створена при Патріаршій комісії у справах монашества УГКЦ. В ній навчаються монахи, священники і миряни. З розповіді отця, ця Школа є відповіддю на велику потребу духівників у нашій Церкві. Хоча добрий духівник проходить перманентну формацію все своє життя.
Тривання разом
«У будь-якій життєвій історії, навіть якщо вона виглядає дуже складною, особливо допомагає досвід, який дозволяє бачити ситуацію значно ширше. В нашому досвіді ми бачили різні історії, трагедії, але ми також бачили, як люди з цього виходили. Для прикладу, одна сім’я ще в 2014 році втратила на війні єдиного сина. Він був їхньою довгоочікуваною дитиною. Було важко принести матері звістку про смерть сина. Вона могла не витримати такого удару. Швидка допомога чергувала до ранку під її будинком… Але за два роки ця сім’я всиновила маленького хлопчика. Це сильний приклад для інших, це віднаходження нових сенсів і сил до життя», – так розпочав нашу розмову про душпастирство в часі війни отець Тарас Михальчук, голова Центру військового капеланства, настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові.
Поки отець говорив, його телефон постійно дзвонив. «То ще нічого, – усміхається він. – У перші дні війни я мав щонайменше 150 дзвінків на день». Священник каже, що йому особисто та іншим капеланам найбільше допомагає триматися і не занепадати духом спілкування з військовими. Приміром, приходить офіцер, який втратив око і половину обличчя, і каже: «Моє завдання у житті бути оптимістом. Я маю на своєму прикладі допомогти іншим не зневірюватися». Інший випадок з життя отця Тараса, коли наш захисник (до слова, отець інакше не називає наших воїнів, а тільки захисниками) втратив на війні ногу. Думав, не переживе цього, а проте, одружився, у нього народилася дитина, тепер він викладає у військовій академії.
Отець Тарас розповідає про те, що одного дня вранці мав похорон захисника України, потім вінчав іншого захисника, а відтак мав хрестини. І це все в один день. Це дуже сильно торкнуло душпастиря. Так уже вкотре Бог показав йому, що «завжди є надія, завжди є світло, яке дозволяє залишатися в нормальності, в реальності і розуміти, що ми покликані бути підтримкою для інших».
Цікавою, з розповіді отця Тараса Михальчука, є історія капелана-духівника «Карітасу-Коломиї» Юрія Захаревича. Він колишній воїн АТО, який перебув на сході України в 2014 – 2015 роках. Після Майдану добровольцем вступив до лав ЗСУ в 128-му гірсько-піхотну бригаду, яка тоді перебувала в Дебальцевому, коли там точилися важкі бої. Повернувшись додому, Юрій став священником УГКЦ, бо ще до Майдану пройшов відповідні студії. Зараз він є великою підтримкою для працівників і волонтерів «Карітасу», а також для багатьох людей, які тікають на захід України від жахіть війни. Ось так отець Юрій з одної передової перейшов у другу передову – людського болю.
«Не на кожне питання є відповідь, не кожному можеш допомогти, – каже священник. – Та й слова часом нічого не варті, особливо на похороні. Ти можеш просто взяти людину за руку і разом із нею плакати. І людина вже розуміє, що вона не сама, що вона має сили. Я дію за тими обставинами, які складаються. І це справді допомога Святого Духа. Ось прийшла мама, в якої син залишився у Харкові рятувати людей, дістаючи їх з-під завалів. Але під час чергового бомбардування його вбило. І вона питає мене: «Що мені робити? Його нема…» А я відповідаю: «Пані, підніміть високо голову і йдіть достойно, бо ви недурно прожили це життя. І ваш син недаремно його прожив. Ви – мама героя. А ваш син – справжній чоловік».
На думку капелана, одна річ – проходити війну з побратимами і бачити смерть у бою, а друга – дивитися на людські втрати, де брутальність і огидність злочинів ворога шокує. «Це неправильне використання свобідної волі – на зло, а не на добро. Але рано чи пізно це закінчиться. Сама людина впала би в розпач, але останнє слово за Богом. Віра – єдине, що тримає на цьому світі, тримала на війні, тримає і тут», – вважає він.
Із окопів на передовій дивився на війну отець Андрій Зелінський, ТІ, головний військовий капелан УГКЦ. Він був першим капеланом у зоні АТО, але своє служіння серед військових душпастирів несе ще з 2006 року. Нещодавно він презентував «Катехизм християнського воїна», який видав Департамент військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ. Це компактне кишенькове видання, до якого ввійшли тексти з Катехизму Католицької Церкви і Катехизму УГКЦ «Христос – наша Пасха», які відображають вчення Церкви в царинах, що стають надзвичайно важливими під час війни. Це безпосередньо стосується місії військовослужбовця, його ставлення до цивільних, до певних екзистенційних, внутрішніх духовних викликів в умовах жорстокості та насилля. «Людина перебуває на війні в багатьох вимірах, але має залишатися людиною. В цьому полягає суть душпастирювання в часі війни», – каже він.
Зі слів отця Андрія, душпастир може нести багато різних служінь: надавати соціальну допомогу, допомагати біженцям, забезпечувати військовослужбовців матеріально. Але його основним завданням завжди залишається турбота про дух людини, його завдання – зберегти Боже в людині та, відповідно, захистити людське в кожному воїні.
«Воїн залишається людиною, яка, зберігаючи свою свободу, є відповідальною за свої вчинки. І таким чином християнське вчення лягло в основу того, що ми сьогодні називаємо міжнародним гуманітарним правом. Отже, видаючи цей Катехизм, ми ще раз демонструємо, наскільки ми інші від нашого противника. Нашим завданням є не просто знищити чиєсь життя, а захистити. Це дві дуже різні цілі. Християнський воїн бере до рук зброю, аби захистити себе, захистити інших, захистити саме Життя!» – наголошує він.
Світлана Бабинська
