Політичні процеси і зміни, які тривають на Україні за останні півтора-два роки, крім інших, зачепили також навчальні програми вузів по розділу «суспільно-політичні дисципліни». Немає потреби пояснювати, чого та як «вчили» студентів ті дисципліни. Варто тільки нагадати, що-повна назва кожного з курсів, які входили в комплекс цих дисциплін, починалася з прикметника «науковий».
І так все було наукове: атеїзм, комунізм та інші «ізми», якими затуманювали студентам голови, аби озброїти їх «всеперемагаючим і вічно живим марксистсько-ленінським вченням». Так змінилися часи, і колишні апологети і проповідники цього «вчення» з високими науковими титулами почали соромливо зраджувати предмети своїх наукових зацікавлень і «варстати праці».
Та й раптом, ні з того ні з сього, всі вони, що були спеціялістами від марксизму-ленінізму, стали спеціялістами від історії України, ба навіть від отого найделікатнішого іі розділу, яким є історія віри, історія релігії.
Така переорієнтація і перекваліфікація заслуговувала б найвищих похвал, якби робилась вона поважно, фахово, і, що найголовніше, — сумлінно. А то… От візьмемо для прикладу «Спецкурс. Історія Церкви України», який недавно видала як «учебное издание» наша Львівська Політехніка, що й надалі називає себе «Львівський ордена Леніна політехнічний інститут ім. Ленінського Комсомолу». Цю дорогу, очевидно, для ректорату назву повторено ще й у кінці «учебного издания» мовою «старшого брата», згідно традиції. Видно міцні, і то дуже, ці рабські традиції, бо «учебное издание» підписане до друку не в часи застою, а 17.02.1992.
Та це маргінес. Головне, що і як буде навчати спецкурс «Історія церкви України». Хоч, як бачимо, слово «Церква» тут в однині, проте в цих брошурах-методичках (а їх є чотири) йдеться про всі Церкви, які були і є на Україні. Напевно, автори мають своє розуміння терміну «Церква». Вже з перших сторінок першої брошури «Язичництво східніх слов’ян» довідуємось, що «В дохристиянські часи слов’яни, котрі населяли територію України-Руси, мали самобутню дуже розвинуту культуру…» (ст. 8). А трохи нижче, на стор. 9, сказано, що «Слов’янська язичницька мітологія не була оформлена літературно, але її сліди залишились в мові та мистецтві». Чи ж на підставі отих «слідів» можемо переконливо говорити про «дуже розвинуту культуру»? Далі в цьому ж розділі про «язичництво» сказано, що «через 10 років (після хрещення 988 р. — І. Г.) Володимир взяв у Русь першого архиєпископа Івана з Болгарії, створивши самостійну церковну провінцію», а потім «за князя Ярослава Мудрого Візантії вдалося втягнути Київську митрополію в свою залежність». Ще далі говориться, як то «Після розколу Церкви (1054 р.) на Східню і Західню… сильний вплив на Русь мала Західня Церква (латинського обряду), котру підтримав князь Ізяслав, що в 1075 р. закріпилось визнанням останнього себе (?) підданим Апостольського Престолу». Переглядаючи сторінку за сторінкою, довідуємось, як то за Данила Галицького «…заключається церковна унія з Римом», а вже «В ІІ пол. ХVI ст. в Україні переважають протестантські рухи». Дочитуємось також про «…приєднання до Риму Перемишльської єпархії в 1692 р.» і про те, що 1688 року Українська Церква «трансформувалась у московську». На ст. 14 написано, що «Кінець XIX ст. і до 1914 р. знаменувався феноменом митрополита Андрея Шептицького…», а на ст. 21 знову повертаємось в часи язичництва. І тут перед нами постає «Проблема феномену язичництва східніх слов’ян». Говорячи про «Церкву України», автори «учебного издания» пропонують, вивчивши «феномени» Шептицького і язичництва, звернутися до творця неопоганської віри — рунтата Лева Силенка (це назва «священика» у визнавців РУНВіри). Вони стверджують: «важливим є і крупна праця Лева Силенка «Мага Віра» в діяспорі, котрий використав колосальний філологічний і теологічний матеріял з проблем вірувань слов’ян до прийняття християнства». Читаючи таке, людина, що хоч трохи обізнана з історією релігії, вірою, віруваннями та релігійними практиками, не може вийти з дива: як легко вчорашні «спеціялісти» від «наукового атеїзму» жонглюють релігійними термінами, як перескакують з епохи в епоху, мішаючи, як кажуть, горох з капустою», направду з якимось феноменальним незнанням предмету. Стільки ото «перел» вдалося виловити відразу таки на поверхні «Язичництва східніх слов’ян». А що в другій брошурі «учебного издания», яке називається «Християнство в Україні княжої доби»? От, наприклад, «У 1037 р. Охрідське архиєпископство, якому підпорядковувалась і Руська Церква, потрапляє під владу Візантії. У цьому ж році Русь приймає нову митрополію — константинопольську…». Так написано на ст. 18. А що в брошурі 3? Вона має назву «Церква в Україні ХVIII-ХІХ ст.» і починається так: «Дану тему можна розділити за такими періодами: І — Церква в період Руїни (1657-1775 pp.) або за Митрополита Петра Могили…». Як то кажуть, «де кум, де коровай…». Або ще на ст. 5: «…священики в Україні… церковно-слов’янську мову традиційно вживали з «українською мовою», така церковна мова вживається, наприклад, у творах «Наталка – Полтавка» І. Котляревського та «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка. Так собі, ничто же сумняшеся, написали відважно автори «Спецкурсу». На ст. 8 надибуємо надзвичайно цікаве твердження. «Не зважаючи на зверхність «польськости» у київській католицькій митрополії (?!), вирувало українське церковно-релігійне життя. Польонізація не досягла основ української нації, на відміну від русифікації. На перешкоді цьому була перш за все богослужебна мова (церковно-слов’янська, спільна з московською богослужбою), зовсім відмінний обряд і символи (певним чином спільні з московським православ’ям) та приналежність до східньої гілки Католицької Церкви (цього Сходу, що й московське православ’я). В цьому багатослівному «екуменізмі» годі второпати, де кордони віровизнань і що автори мають на гадці. На ст. 14 зустрічаємо перемишльського єпископа Михайла Левицького, він — «…пізніший кардинал-примас». Наст. 16:«До 1848 р. москвофільство існувало в середовищі реліктової Православної Церкви в Галичині…». А, наприклад, про Івана Наумовича — цього завзятого москвофіла і цареславця, довідуємось, що «на прохання царського уряду його виселено в Росію, де він помер у забутті як місіонер, а Ватикан екскомунікував його». Отак, ні більше, ні менше. «Хотите — верьте, аль не верьте», як каже в таких випадках «старший брат».
Все ж таки найкоштовніші «перли» знаходимо в четвертій методичці, що називається «Церква в Україні XX століття». Там, між іншим, читаємо таке: «Після І Світової війни (1914-1918 pp.) частина України за Ризьким договором 18.03.1921 р. попала до Польщі. В результаті чого патріярх Тихон призначає для Української Православної Церкви в Польщі митрополита Юрія (Ярошевського)». Далі на цій же сторінці (8) подібне «відкриття», але вже адресоване патріярхові константинопольському. Несила перечислити всі ті баламутні вислови і поняття, якими рясніє ця нефортунна методичка. Бо що, наприклад, криється за отаким твердженням: «І саме в цей час вступає на митрополичий престол Галицької Волості Станіславський єпископ Андрей Шептицький», який «…після смерти митрополита Куїловського… діяв як київський митрополит». Або ще таке: «В період між двома світовими війнами УГКЦ перенесла важкі удари від Австро-Угорщини, Росії та Польщі…».
Ну, і що ще тут можна додати до цього твердження дипльомованих істориків, які так легко продовжили життя і Австро-Угорщині, і Росії, не приймаючи до уваги, що ці імперії порозвалювалися ще до початку 20х років. То яким же чином неіснуючі між двома світовими війнами імперії могли завдавати «важкі удари» УГКЦ? Сказано там також про смерть перемишлянського єпископа К. Чеховича. Для ілюстрації страждань і переслідувань УГКЦеркви в 20-х-30-х pp. автори користуються горезвісними матеріялами горезвісного «собору» 1946 р. Нема що казати, знайшли таки добрий матеріял! Або ж ліпше: «1920-і роки привели УГКЦ до розуміння необхідности створення своїх політичних організацій та партій…». Ну, це вже зовсім в дусі Галана, Беляєва й іже з ними.
Про УАПЦ говориться так: «Собор духовенства РПЦ, що відбувся у Львові 6 жовтня 1989 p., проголосив відродження УАПЦ в Україні, оскільки буття самої Церкви не переривалось, тому що вона існувала в підпіллі та діяспорі. Тоді ж новостворені автокефальні православні церкви було взято під свою опіку на прохання українських православних правозахисників владикою митрополитом Мстиславом, блюстителем» (?!).
На закінчення автори, напевно, щоб не залишати нас в безнадії, сповіщають нам урочисто: «І останнє, РПЦ все ж у 1991 році надала автокефалію РПЦ в Україні, котра називає себе Українською Автокефальною Православною Церквою (канонічною) і очолювана в минулому екзархом РПЦ в Україні Філаретом (Денисенком)». Гадаю, що приведене тут множество цитат, які подані точно, згідно з авторською стилістикою і ортографією, є достатнім, аби переконати читача, з яким «Спецкурсом» Історії Церкви України маємо до діла. Авторами цього «учебного издания» є напевно молоді науковці, бо перед їх прізвищами ще не подається наукових титулів кандидата чи доктора якихось там наук. Ними є Володимир Яніщак, Наталія Божко та Леонід Цебов . Вони очевидно в пориві молодечого всезнайства, як то кажуть, не спитавши броду, шубовсьнули у воду по саму шию, виявивши при тім повну некомпетентність предмету. Небагато дала їм приведена бібліографія нібито використаної літератури. Але ж бо є також відповідальний за випуск, Леонтій Дещинський, професор і доктор історичних наук. Є й рецензенти Б. Гудь та С. Іващук доценти, кандидати історичних наук. Очевидно, всі вони є тепер спеціялістами з «духовного відродження» і покликані духовно відроджувати студентів, яких перед тим догматизували «всеперемагаючим вченням». Існує в дипльоматії дуже добрий принцип: «Нічого про нас без нас». Може, варто б його прийняти науковцям, бодай як норму етичну, тоді, коли збираються щось говорити про справи Церкви, віри і релігій, не маючи до того достатніх кваліфікацій. Ні одна Церква на Україні не збирається бути цензором, але консультантом може і повинна бути там, де йдеться про історію Церкви, церковну термінологію тощо.
А тимчасом, панове студенти «Львівського ордена Леніна політехнічного інституту ім. Ленінського Комсомолу», не вірте вухам своїм, коли ваші професори і доценти та іже з ними молоді адепти будуть вас переконувати на лекціях «Історії Церкви України», що «На кінець грудня 1991 р. лише у Львівській області було зареєстровано 522 релігійні громади УАПЦ і 98 громад Української Православної Церкви або УАПЦ (канонічної); або що єпископ Чехович помер в Перемишлянах, або що московський патріярх Тихон після Ризького договору «призначив для Української Православної Церкви в Польщі митрополита…», і ще, і ще, про що вище, бо все це є не лише невинна неправда. Це є програмна дезорієнтація і дезінформація вас, майбутніх будівників України. Цю якраз мету переслідує спецкурс «Історії Церкви України». Не дайтеся обдурити!
Іван Гречко
290017 Львів
вул. Тарнавського (Кутузова) 32/5
