Якщо говорити про екуменізм у його повному і сучасному розумінні, можна взагалі питатися, чи такий український екуменізм існує сьогодні. Може в якійсь мірі він існує як специфічне явище в умовах поневоленої України і релігійних репресій в Україні, але мабуть не на Заході в умовах вільного розвитку українських Церков та релігійних спільнот.
Екуменізм куди більше, як лише обопільне визнання, співіснування релігій, брак нетерпимости, чи навіть бажання в дечому маніфестаційно виступати речникам наших Церков спільно. Це більш, як толеранція, вияв громадської і національної солідарности, релігійний мир! Все це важливе і позитивне, але це ще не екуменізм!
Екуменізм, це прагнення до спільного перебування в Христі, визнання інших християн дітьми Христа, намагання відновити єдність у Христі через зближення, зрозуміння і пізнання своїх відмінностей, у яких не обов’язково слід бачити непереборні різниці, які можуть привести іноді до жахливих наслідків, як єресі, чи гріхове падіння при спілкуванні з іншими християнами.
Екуменізм — це не заборона, відмежування і розмежування, але зближення, заохота до спілкування, усвідомлення поєднуючих факторів при визнанні різниць. Нас можуть пізнати по тому, що ми є екуменістами, якщо ми боліємо нашим роз’єднанням, якщо ми молимося за нову єдність у Христі, якщо ми шукаємо для неї властивих шляхів.
У світлі цього мусимо сказати, що наш екуменізм ще вбогий, може ще лиш в пеленках свого розвитку. На відтинку взаємин між двома головними релігійними спільнотами — католиками і православними, з одного боку, і малими протестантськими об’єднаннями ця ситуація може найгірша. Ми — українці католики чи православні дивимося на ці новотвори на українському релігійному ґрунті як на чужі нововведення, які хочуть нарушити стан нашого посідання, рідко коли розцінюємо їх як справжній вияв релігійного шукання і глибокої віри, а лиш, як «маніпуляцію», пропаганду тощо. Ми залюбки висловлюємося про ці релігійні об’єднання з дозою згірдливости, як про «секти».
Чи існує екуменічне наставлення серед визнавців цих протестантських груп, мені тепер важко сказати, але принайменше є психологічна атмосфера, що дозволяє на нав’язання діялогу з релігійною більшістю. Ініціятива повинна вийти від цієї останньої. Маю враження із моїх досліджень становища релігії в поневоленій Україні, що там серед деяких кіл, так православних, як і католицьких, а можливо і серед різних протестантських об’єднань є більше вирозуміння і практичної настанови до екуменічної співпраці між віруючими різних релігій саме тому, що є сильніше відчуття єдности долі віруючих віч-на-віч з воюючо-безбожним режимом.
Тут бажано присвятити більше уваги нашим православно-католицьким взаєминам, бо це стосується 95% нашого віруючого народу тут на поселеннях, а понад 90% на Україні. Незважаючи на чисельну асиметрію відношення католиків до православних (1 : 6) в цифрах довоєнних, а насьогодні мабуть 1 : З, бо релігія на Східній Україні, а тим самим серед православних зазнала більшого спустошення, як на західньо-українських землях, обидві традиційні Церкви — Православна і Католицька мають у нас повне право громадянства і загальне визнання. Про них іноді й так говориться, як про головні національні Церкви. До такого урівноправнення привів можливо і той факт, що на еміґрації (поза Україною) ця пропорція корисніша для українців католиків, приб. З : 1.
Дозволю собі сказати, що таке вигідне кількісне відношення українців католиків на заході нас зобов’язує не лише до екуменічної ініціятивности, але й до більшого вирозуміння, жестів і до більше доброї волі.
На сучасних православно-католицьких взаєминах в Україні важить давнє і недавнє минуле. Це — взаємне поборювання, конкуренція, свіжі ресентименти добровільного і присилуваного переходу з однієї релігії на другу, головно в 19 і 20 стоп. Ці ресентименти свіжі на еміґрації, зокрема в Канаді й Америці. Ми вже готові забути насильне приєднання уніятів Волині і Правобережжя на православ’я, чи навіть Холмщини в 19 в., або й частини греко-католиків на Закарпатті, що добровільно стали православними, але якось нам важко погодитися, що теперішні православні церкви Канади чи й ЗСА, це в більшості колишні греко-католики, і тому для багатьох це ще т.зв. «відступники». Таке саме почуття мають напр. канадські українські православні до своїх колишніх одновірців — нетерпимість, ресентимент, недовір’я. Звичайно, сварки найдовше пам’ятаються й доходять до загострення в родині.
Натомість, у цих взаєминах належало б погодитися із станом, який заіснував 50 чи 60 років тому, визнати свобідне вирішення тих, що до цього розподілу причинилися, а залишити історикам вивчити причини й обставини якомога об’єктивно, а нам лиш повчитися на прикладі історії. Властиво, сьогодні вже живе друге і третє покоління нащадків зачинателів релігійної боротьби. Чи справді поступаємо ми по-християнському, коли звинувачуємо нинішнє покоління за вчинки батьків з одного і другого боку?!
Ще одна перешкода психологічного характеру виступає у нас: ми не є готові визнати помилок і чи промахів власного релігійного середовища. Це зокрема дуже важливе у стосунку до українців католиків супроти теперішніх православних на еміґрації, колишніх греко-католиків. З другого боку, є мало серед наших православних, які готові засудити публічно акт насильного ліквідування Греко-Католицької Церкви та переводу її на православну, мовляв, це сталася «історична справедливість». Виразне наставлення Української Православної Церкви у цьому відношенні справді б створило пригожу екуменічну атмосферу. «Свобода сумління» є наріжним каменем кожного екуменічного наставлення.
За останніх тридцять п’ять років на еміґрації, бо про це можемо ближче говорити, наші міжрелігійні взаємини визначаються певним релігійним миром, толеранцією, деякою зовнішньою співпрацею, кількома жестами доброї волі. Але не екуменізмом! А це тому, що ми не розвинули правильної екуменічної концепції. Ми українці католики, що-правда нав’язуємо до спадщини і екуменічного духа Великого Митрополита Андрея, але він випередив не лише деякі західні сучасні течії своїм наставленням, але навіть залишився малозрозумілим й у своєму власному середовищі. Довоєнні унійні з’їзди, це ще дуже початкуюча форма екуменізму, до того, радше репліка західнього унійного духа, що був наставлений на «приєднання нез’єдинених». В тому сенсі велися й унійні тижні в січні. Давно ми переконалися, що це не був справжній екуменізм. Його розпочав і розвинув щойно Ватиканський Вселенський Собор Другий і цей рух на заході серед католиків і протестантів справді набрав нині характеру екуменізму в чистому й справжньому розумінню. Нам би таки треба його краще вивчити і, що розумне і придатне, застосувати серед нас.
Тоді, як наставлення католиків було на «приєднання» і якийсь невиправданий месіянізм («пер вос меї рутені Орієнтем конвертендум ессе сперо»), то православні уважали католиків за історичних відступників, з якими може бути єдина мова на базі занехання Берестейської Унії й повернення до православ’я. Очевидно, ані одне, ані друге не є екуменізмом!
Головною спонукою церковного зближення чи єдности у нас є національний інтерес, щоб Україна релігійно була єдиною, сильною, соборною, бо, мовляв, роз’єднаними нас використовують сильні зовнішні потуги, в тому й церковні. Майже логічно така настанова завершується поглядом, що Україна потребує сильної національної Церкви без пов’язання із зовнішніми осередками християнства. Це є світська, патріотична й націоналістична мотивація, яка назагал сьогодні в світі є радше вийнятком, як головною течією.
Натомість, нам треба шукати за мотивами й спонуками чисто релігійними, які випливають з Христової Євангелії, з традицій апостольського християнства. Не думаймо, що єдина Церква, така чи інша, православна, католицька чи виключно «народова» врятує Україну. Україна може бути визволена вищими духовними вартостями і релігійним життям різних християнських спільнот. Єдність у Христі українських християн випливає із заповіту Христа, до неї треба прагнути, вона може здійснитися, повністю або лиш частково, дією Святого Духа і лиш при співпраці віруючих людей, а не виключно у висліді дії чи певних потягнень земної влади — світської чи релігійної. Це, отже, акт духовий, це насамперед і головно релігійна справа! Національна і політична справа може лиш посередньо і частково з цього скористати. Для існування української незалежної держави непотрібно єдности усіх християн, але вона потрібна для нас, щоб ми стали справжніми учнями й визнавцями нашого Спасителя!
Якщо виходити з цього, тоді ми перестанемо дивитися як на менших патріотів на тих, що приймають таку чи іншу форму християнського об’єднання, автокефалію із чи без пов’язання з Константинополем чи, врешті, єдність з Римським Престолом на началах помісности і Патріярхального устрою Української Церкви. На ці форми слід нам дивитися з погляду насамперед релігійного, а потім співзвучности з нашою історичною традицією і досвідом. Український екуменізм, хоч духовно натхнений тими самими ідеями й Христовою Благовістю, може набрати інші форми й концепцію єдности, як вони існують чи будуть існувати в інших народів. Можуть бути й реалізуватися різні переходові форми завершення цієї єдности, важливо лиш, щоб вихідні засади були правильні і здійснювані в екуменічному дусі.
З уваги на історичну традицію й досвід українських християн, наш екуменізм не може змагати до уніфікації помісних Церков у Римській Церкві. Визнання помісности і плюралізму мусить бути наріжним каменем нашої екуменічної думки. Тому не мають ніяких шансів і принципово стоять на фальшивих основах ті з українців католиків, які заради механічної й ідеальної уніфікації, а не єднання чи єдности, нехтують нашими здобутками віків і самобутністю київського християнства. До такого екуменізму православні повинні ставитися з підозрінням.
Для нас навіть берестейська формула не є ідеалом, бо ми знаємо, що вона не була тривалим і гідним узгідненням, а лиш конюнктурним. Проте, ми не перечимо нашої традиції, хоч намагаємося її змінити і покращати в дусі нової екуменічної думки і канонічних структур більшости християнських Церков. До цього вносять свій вклад так зв. з’єдинені Церкви, як і православні автокефальні, а навіть протестантські. Напевно, найближче до тої бажаної форми стоїть якась форма автокефалії, при одночасному визнанні вселенського патріярхату і першости римського первоєрарха чи престола.
Але це найменш сьогодні сутнє, щоб ми шукали за інституційними формулами. Вони радше нас ділять і перешкоджають екуменізмові. Куди важливіше усвідомлення нашої близькости, нашої молитовної єдности, визнання і співучасть у різних тайнах і спроба такої інтерпретації доґм, яка дала б нам найширшу можливість бути в одному стаді, хоч з різними традиціями, теологічними настановами (наскільки вони вміщаються в поняття єдиної Христової Церкви) і зі своїми набутими історично та сьогодні усучасненими структурами.
Це вимагає спокійної і вільної від усяких пересудів і задніх думок дискусій, студій, взаємопізнання. Мусимо визнати добре і цінне також у наших екуменічних партнерів, мусимо навчитися себе взаємно шанувати. Приклад доброї волі більше переконує, аніж словесні й доктринальні аргументи. Ми не проти наукового диспуту, але для звичайних віруючих душ більш важлива духова настанова, любов і християнські чесноти.
Коли перейти до практичного екуменізму, то можна б на сьогодні виставити такі побажання:
1. Виходячи з того, що обидві Церкви — Православна й Українська Католицька — мають те саме джерело й коріння в київському християнстві, маніфестуймо більше нашу спільність. Не перетягаймо і не переоцінюймо наші менше історичні, а може й випадкові різниці. Про ці останні слід дискутувати, але не забувати на суттєві спільні — у справах віри, обряду й традиції — цінності.
2. Якщо така думка нам буде присвічувати, то станьмо на становищі, що ми всі в однаковій мірі є спадкоємцями Володимирового християнства, і тому й тисячоліття офіційного введення християнської віри у нашій батьківщині будемо святкувати спільно. Не є добре переліцитовуватися в тому, хто більше чи менше має право на ту спадщину. Вона належить усім добрим українським християнам.
3. Навіть у межах сьогоднішної дисципліни дозволеної обидвома нашими Церквами намагаємося більше практикувати співпрацю і молитовну єдність. Спільні релігійні обходи, молитовні зібрання й Богослуження могли б нас не лише психологічно зблизити, але головно зблизити в Бозі, при цьому слід обопільно шанувати кожного з нас питоменності і особливі традиції. Важливе, щоб вони не були відходом від нашого спільного добра, а радше його збагаченням.
4. Українці католики мають в цьому відношенні особливе завдання і обов’язок привертати свої спільні старо-українські традиції і обрядові звичаї (напіви, літургічну культуру), яку ми затратили на протязі довшого часу, а то й відчужилися від неї. Це є наше спільне, і ми не лише з правом, але й гордістю та любов’ю мусимо до нього повертатися. Воно, в додатку, нас зближує з братами православними. Це стосується й номенклятури, й церковної зовнішньої культури, облечення й одягу священиків, іконопису, зовнішнього і внутрішнього вигляду церкви тощо. Це ж бо не маловажливий чинник зближення й екуменізму. В цьому відношенні мусимо перестати бути гібридними католиками, а стати всецільно східними. Дивлячися на деяких наших владик, зібраних в оточенні Папи Івана Павла II у філядельфійському соборі, важко сказати, які вони владики. Східність, українськість, обрядовість не можуть бути для нас лиш пустим словом, за яким криється латинська ментальність, а часто навіть і форма.
5. Нам треба б поробити заходи деяких спільних акцій. Вже говориться про спільні переклади Святого Письма, літургічних книг, молитов. Це нічого нового. Пам’ятаймо, що до другої половини 19 стол. ми вживали спільних текстів, і то православних. Лише в новітньому часі ми почали видавати окремі книги із настановою підкреслювати різниці. Це вимагало б утворення церковними ієрархіями спільних літургічних комісій. Ми католики вже не будемо чутися, що приходимо до православних братів з порожніми руками, бо вже й ми маємо деякий доробок. Немає сумніву, що під кутом теологічним, літургічним і літературним такі спільні тексти, приготовані найкращими нашими силами, будуть перевищати дотепер видані православні чи католицькі. Це вже починають робити католики й протестанти на Заході, хоч вони не мають спільної літургії, а наша ж Літургія таки спільна!
6. Наукові й історичні дослідження про саму істоту, минулий розвиток і сучасне наших Церков так само могло б відбуватися спільними зусиллями і в спільних наукових установах. Я не говорю про неможливе, бо вже спорадично досі проходили такі ініціятиви. Чому їх не відновити, а то й побільшити, але очевидно, з передумовою наукової об’єктивности, доброї волі і без всяких задніх думок виявити свою сторону правильною і вищою…
7. Можна собі уявити, що наші богослови і майбутні священики, а принайменше ті, що будуть працювати над науковими ступенями, могли б перебувати у спільних наукових закладах. Якби то справді було екуменічно, коли б вийшов добрий православний священик із УКУ в Римі, а український католицький науковець перебув кілька років і жив та працював і молився разом з українськими православними теологами в колегії св. Андрея у Вінніпегу чи св. Софії у Бавнд Бруку?! Зрештою, початки цього вже були у Львові.
8. Не говоримо вже, що могли б бути спільні видання, періодики, загальні, а може й присвячені спеціяльно екуменічній проблематиці. Можна б влаштувати спільні конференції, диспути, духовні вправи, що на них православну проблематику могли б розробляти католики і навпаки.
9. Врешті, толеруймо і шануймо релігійно мішані подружжя, бо це основа справжнього екуменізму. В такій родині при обопільній толеранції і любові народжується справжній екуменізм, живий, випробований у любові та благословенний Богом!
Оцих кілька думок і суґестій піддаємо до розваги усім українським християнам, а насамперед українцям католикам, бо й висловлюю їх як вірний нашої східньої Української Католицької Церкви.
